Цілий цей день Сексон пролежала в ліжку, але так і не заснула. В розпаленій голові у неї гули й билися настирливі думки про її знегоди, малювалися найхимерніші подробиці її неслави, а тоді уява переносилася до буденних картин минулих літ. Вона пригадувала своє дитинство, знову виконувала всі роботи, що випадали їй колись на долю, повторювала всі ті механічні рухи: краяла й клеїла коробки на картоновій фабриці, прасувала у пральні, сукала нитки на джутовій фабриці, чистила садовину й накладала томати в нескінченні бляшанки на консервні. Перед нею оживали всі її танці та прогулянки, вона згадувала свої шкільні роки, обличчя та імена товаришів, і хто з них де сидів, згадувала своє сирітське життя в притулку, збирала в пам'яті неясні спогади про матір та всі її розповіді про минуле, знову проживала день у день ціле своє життя з Біллі. Але забуття не приходило: всі згадки пронизувала все та сама гостра думка, від якої пересихало в горлі, нило в грудях і було на душі так порожньо, холодно й самотньо.
РОЗДІЛ XV
Цілісіньку ніч Сексон пролежала не роздягаючись і не забулася сном навіть на хвильку. Вставши вранці, вмившись і зачесавши волосся, вона відчула, що все її тіло затерпло, а голову наче стискає залізний обруч і якийсь тягар здушує мозок. Вона явно занедужувала, хоч цього й не підозрювала. її тільки пройняло якесь дивне відчуття: це не була ані гарячка, ані застуда, — ні, тілом вона була цілком здорова; мабуть, це нерви, — вирішила вона, а нерви, за розумінням Сексон, звичайним поміж людей її класу, — то ніяка не хвороба.
Сексон здавалося, що вона втратила саму себе, що вона не вона, а якась чужа істота, і що світ, в якому вона живе, покрила мла й поволока. В ній і навкруги неї не стало нічого чіткого й певного. В пам'яті її з'явились прогалини, і вона раз у раз помічала, що робить те, чого й не думала робити. Так, вона дуже здивувалась, коли нараз опинилася на подвір'ї, розвішуючи мокру білизну, хоч зовсім не пригадувала, щоб її прала. Але, безперечно, вона зробила це: ніхто-бо, крім неї, не міг виварити простирал, пошивок та скатертин; Біллині вовняні сорочки було випрано як годиться, в теплій воді доморобним милом, виготовленим за рецептом Мерсідіз. На кухні Сексон знайшла рештки від баранячої котлети — отже, вона ходила до різника й готувала снідання, хоч цього аніяк не могла собі пригадати. Зацікавившись, вона зазирнула до спальні: ліжко було заслане, і все прибрано.
Надвечір, сидячи при вікні, Сексон прийшла до тями від власного безумно-радісного ридання. Спершу вона не зрозуміла, що це за радість, і тільки згодом їй проясніло: вона тішилася смертю своєї дитини.
— Хвала богові, хвала богові! — вигукувала наспівом вона, заламуючи в радості руки.
Збігали дні. Сексон не помічала часу: іноді їй здавалося, що минула вічність, відколи Біллі забрали до в'язниці, а іноді, що це було тільки-но вчора. Але над усім панувало дві думки: що вона не повинна бачити його у в'язниці і що смерть дитини це щастя.
Одного разу до неї завітав Бад Строзере. Вона розмовляла з ним у вітальні, а очі її були прикуті до торочок його обстріпаних штанів. Іншого дня її відвідав секретар профспілки. Але і його, так само, як і Строзерса, вона запевнила, що все гаразд і що вона обійдеться без усякої допомоги, доки повернеться Біллі.
Страх почав переслідувати її: а що буде, коли він повернеться? Та хоч би там як, а дитини в них більше не повинно бути. Це неможливо! Вона може вижити! Ні, ні, тисячу разів ні! Її не повинно бути. Краще вже їй, Сексон, утекти. Щоб уже ніколи не побачити Біллі. Що завгодно — тільки не це! Тільки не це!
Страх ставав дедалі нав'язливіший. У снах-кошмарах їй ввижалося її живе немовлятко, і вона з криком прокидалася, тремтячи, заливаючись холодним потом. Сон її зробився нетвердий. Іноді вона помічала, що зовсім не може заснути; вона розуміла, що це безсоння, і пригадувала, що з безсоння померла її мати.
Несвідомо для себе опинилася Сексон одного разу в кабінеті доктора Гентлі. Він спантеличено дивився на неї.
— Недоїдання? — спитав він.
Вона крутнула головою.
— То, може, якась серйозна прикрість?
Вона знову крутнула головою.
— Все гаразд, пане лікарю… тільки…
— Ну, що ж? — лагідно підбадьорив він її.
Тоді враз вона зрозуміла, пригадала дуже яскраво, по що прийшла сюди. Дуже просто та ясно Сексон розповіла про це лікареві. Той повільно похитав головою.
— Цього не можна зробити, голубонько! — мовив він.
— Ні, можна! — скрикнула вона. — Я знаю, що можна.
— Ви мене не розумієте, — відказав він. — Я не можу дати вам ніякого засобу. Я не маю права. Це заборонено
законом. Саме тепер у Лівенвортській в'язниці сидить за це один лікар.
Сексон марно благала його. Гентлі нізащо не згоджувався, доводячи, що в нього жінка й діти і він не може ризикувати собою.
— Та й поки що ж немає ніяких підстав, — додав він.
— Але воно станеться, неодмінно станеться, — хвилювалася вона.
Він сумно похитав головою.
— Навіщо вам це? — спитав він нарешті.
Тоді Сексон розкрила перед ним свою душу. Вона розповіла йому про перший щасливий рік життя з Біллі, про скруту, викликану страйком, про зміну в Біловій вдачі, що розбила їхнє кохання, про свій невимовний жах перед новою вагітністю. її лякає не смерть дитини, — з цим ще вона могла б примиритися. Але що, як дитина виживе?! Незабаром Біллі вийде з в'язниці, і тоді почнеться небезпека. Хай лікар шепне їй лише кілька слів. Вона нікому про це аніні. Ніякими тортурами цього з неї не вирвуть.
Однак доктор Гентлі тільки хитав головою.
— Я вам не можу того сказати, голубонько, — запевняв він. — Мені дуже соромно, але я не маю права ризикувати. Мені зв'язано руки. Закони наші несправедливі. Я мушу берегти близьких мені людей.
І лише коли вона підвелася виходити, він передумав.
— Ходіть-но сюди, — сказав він. — Сідайте ближче.
Він був уже намірився прошепотіти їй щось на вухо, але враз схопився, швидко підійшов до дверей і виглянув у приймальню. Потім повернувся назад і присунув свого стільця так близько до неї, що коли заговорив, лікті їхні торкалися, а борода його лоскотала їй вухо.