Домашнi всi питають:
— Що за птиця? А я крiзь зуби:
— Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.
— Правда, що дрохву вбив?
— Убив!
— Коли ж на дрохву?
— Та заходьте, — кажу.
Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, — вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:
— Знаєш, — кажу, — що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!
— Добре, — каже дружина, — клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, — питаєте, — однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:
— Приготуйте, будь ласка, на завтра!
— Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм — добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.
— Ну, добре! — кажу.
Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.
Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.
А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!
Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!
Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.
На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:
— Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?
— Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!
— Дрохва?! — перебивають вас. — Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!
— Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?
— Слава богу, що не часто вона трапляється, — перебивають вас iзнову.
А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:
— Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?
— Не менше! — одказує Микола Iванович. — Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху!
— Слухайте, — кажу, — Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!
— Не витримає, — зогниє!
— От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.
1946
ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР
Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" — так не страшно, а як — "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?
Воно, мабуть, саме слово "вепр" — страшнувате, — якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає...
— Вепр!
На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, — хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, — ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!
Найстрашнiший дикий кабан — "одинець", — це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.
Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".
Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла — сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.
Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.
А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:
— Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь — а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, — у лiвому стволi в мене жакан, — я його в лоб як жахну, — а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:
"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...
— Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
— Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, — кричу, — попався, — кричу, — веп-п-пиррр. Не з таких, — кричу, — я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: — "Та злазьте, — каже, — дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:
"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, — кричу, — не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, — каже, — веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."
Тут уже пiдходить хазяйка:
— Може б, — каже, — ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
— Не злiзу! — кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.
А вiн i на канапi ще добиває сiкача:
— Не злiзу, — кричить, — доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон
Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.
Сiкач — страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш...
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?
Бо ми — охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що...
Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!
Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.
Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета — сiкач.
Поросят не бийте.
Убити порося — це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.
Це — шокiнг для справжнього мисливця.
Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.