– Справді вдалий хід, – погодився я. Довгі роки тренувань у надзвичайних ситуаціях загартували мене, і я за звичкою намагався виказувати невимушену недбалість. – Боже ж ти мій... гм... Треба знайти достойний хід у відповідь. Гарненька ситуація. Але я зникну, як тінь. Наче невловима тінь, панно Перріш, негідник вислизне з пастки...
Вряди-годи негідник випручався, часом його заганяли в глухий кут і ставили мат... Потім він приходив до тями, куснувши печива, й знову заходжувавсь розставляти свої власні пастки.
Між нами відбувалася якась алхімічна реакція. Я припускав – у її житті були різні чоловіки для романтичних пригод. Як жінки в моєму житті. Цього припущенкя вистачало: ми не розпитували одне одного, безмежно поважаючи приватне життя.
А якось під час партії вона сказала:
– Сьогодні ввечері в академії фільм, який я повинна побачити. Режисер фільму міг би нам придатися згодом. Що, як ми підемо разом?
– З радістю, – розсіяно відповів я, вибудовуючи захист від її атаки на правому фланзі.
Я ніколи раніше не бував в Академії кіномистецтв, але, проїжджаючи повз цей будинок, завжди почувався мізерним перед його величчю. А зараз опинився всередині, дививсь новий фільм разом з безліччю кінозірок. Чи не дивно, думав я, що моє нехитре життя, яке складалося з суцільних польотів, несподівано переплелося з внутрішнім світом Голлівуду завдяки книзі й другові, котрий часто побиває мене в моїй улюбленій грі.
Після перегляду кінофільму, коли в сутінках вона вела машину на схід уздовж бульвару Санта-Моніка, до мене зненацька прийшло натхнення.
– Леслі, як ти ставишся...
Я надто затяг паузу, Леслі перепитала:
– Як я ставлюся – до чого?
– Як ти ставишся до гарячої шоколадної помадки з морозивом?
Вона звела брови:
– До чого?
– До шоколадної... помадки... з морозивом... І до кількох партій у шахи?
– Яка розбещеність! – сказала вона. – Я про гарячий шоколад. Невже ти досі не спромігся помітити, що я живу на насінні, сирих овочах та йогурті? А печиво – тільки за шахами.
– Гм. Я помітив. Аякже. І саме тому тобі не вистачає гарячої шоколадної помадки з морозивом. Коли ти її куштувала востаннє? Тільки чесно. Якщо минулого тижня – то так і скажи: минулого тижня.
– Минулого тижня?! Минулого року! Схожа я на людину, яка споживає морозиво? Поглянь уважно!
Я так і зробив. Уперше. Відкинувся на сидінні й розгублено закліпав, нарешті спостерігши те, що не сховалося б від очей найтупішого дядька: переді мною сиділа надзвичайно приваблива жінка. Розум, який сформував витончені риси обличчя, подбав і про відповідне тіло.
За місяці нашого знайомства вона лишалася для мене чарівним безтілесним ельфом, розумом, який став для мене неподоланним викликом, довідником кіновиробництва, класичної музики, політики, балету.
– То як? Схожа я на таку, що їсть морозиво?
– Чудово! Тобто, ні! Точно НІ. Твоє тіло не для шоколадної помадки! А щоб уже цілком точно, дозволь сказати тобі... – я зашарівся. Як на дорослого чоловіка, показав себе справжнім дурилом, подумав я... Річарде, негайно зміни тему розмови. – Одна маленька порція морозива, – скоромовкою докинув я, – зашкодити не може, принесе тільки вдоволення. Якщо ти звернеш зі шляху он туди, то ми зможемо запопасти кілька порцій шоколадної помадки, просто зараз...
Леслі поглянула на мене й усміхнулася, підтверджуючи усмішкою, що нашій дружбі ніщо не загрожує; зрозуміла, що я вперше спостеріг її тіло, й не заперечувала. Однак її друзі-чоловіїси, подумав я, справді були б проти, тож можна втрапити в халепу. Не сперечаючись, не вимовивши слова, я витер з пам'яті образ її тіла: для романтики залишалася моя досконала жінка. А Леслі треба зберегти такою, як вона є, – товаришем і партнером у справах.
ТРИНАДЦЯТЬ
– Це ще не кінець світу, – спокійно сказав мій фінансовий менеджер Стен, не дочекавшись, поки я всядусь у крісло навпроти його робочого столу. – Ми можемо назвати те, що трапилося, тимчасовим відступом. Вчора на товарній біржі Західного узбережжя вибухнула криза. Вони оголосили себе банкрутами. Трохи грошей ми втратили.
Стен завжди схильний применшувати, тому після його слів я ледве ворушив язиком.
– Скільки саме ми втратили, Стене?
– Близько шестисот тисяч доларів, – сказав він, – а точніше, п'ятсот дев'яносто з гаком.
– Пропали?
– Ну, колись за рішенням суду ти зможеш отримати по кілька центів за кожен утрачений долар, – відповів він. – Але я схильний вважати, що вони пропали назавжди.
Я облизав губи:
– Добре, що ми вкладали гроші в різні місця. Як справи з торговою палатою в Чикаго?
– Там також кілька невдач. Я впевнений, що вони тимчасові. Ти потрапив у найтривалішу смугу невдач. Мені ще ніколи не доводилося передбачувати такого. Цей стан не може тривати без кінця, але сьогодні справи в нас невтішні. Ти втратив майже вісімсот тисяч доларів.
Він назвав більшу суму грошей, ніж у мене будь-коли була! Як я міг утратити більше того, що мав? Він мав на увазі втрати на папері. Це паперові втрати. Бо хіба ж можна втратити більше, ніж маєш.
От якби навчитися розумно розпоряджатись грошима і, взагалі, було б непогано приділити пильнішу увагу цьому бізнесові. Однак мені б довелося витратити на науку не один місяць, а вміння поводитися з грошима – це не польоти, це задушливо нудне заняття. Навіть ілюстрації у підручниках мені не до шмиги.
– Усе не так зле, як здається, – сказав Стен. – Втрата мільйона доларів уріже податки до нуля, а ти втратив ще більше і тому цього року не плататимеш ані цента податків. Але якби був вибір, то, звичайно, краще б не втрачати такої суми.
Я не відчував ні злості, ні відчаю. Наче опинивсь у комедії ситуацій. Здавалося, варто різко розвернутись у кріслі, і я опинюся не в кабінеті Стена, а перед телевізійними камерами й аудиторією в студії.
Маловідомий письменник заробляє мільйони і миттєво позбувається їх. Хіба вам не знайоме таке кліше? Невже це справді один з епізодів мого життя? Поки Стен розповідав про невдачі, я шукав відповіді на ці запитання.
Люди з мільйонними прибутками завжди були кимось зі сторони. Тим часом я завжди лишався самим собою. Я – льотчик, гастролер, що розважає людей у небі над сіножатями. Дуже рідко стаю письменником. Лише тоді, коли до цього силує якась думка. Надто добра, щоб дозволити їй померти незаписаною... Що роблять такі ж, як я, маючи на своєму банківському рахунку не більше ста доларів, що є якраз тією сумою, яка може знадобитися, щоб витратити при необхідності за один раз.