– "Поглянь у дзеркало, – очевидно одне: те, що ми бачимо, не є тим, хто ми є насправді". Це я записав після твоїх слів про дзеркало. Пам'ятаєш? "Коли ми озираємося на минулі дні, то виявляється, що вони промайнули, мов спалах блискавки. Час не має властивості тривати, і ніхто не живе вічно! ЩОСЬ зводить мости понад часом. Але що саме? Що? Що? Ти бачиш, не все тут доведено до пуття... "Найкращий спосіб сплатити чудову мить – отримати від неї насолоду". "Компроміси руйнують мрію". "Чому б не спробувати жити так, начебто ми надзвичайно розумні істоти?" "Як би ми жили, коли б були духовно досконалими?"
Я добрався до першої сторінки нотаток за цей місяць:
– "Як урятувати китів? Потрібно купити їх! Якщо китів купити, а потім зробити їх громадянами Америки, Франції, Австралії або Японії, то жодна країна світу не наважиться накласти на них руку!"
Я відірвав погляд од записника й подививсь у вічі Леслі:
– Цього місяця поки що все.
– Отож купувати їх? Так?
– Усіх деталей я ще не обдумував. Кожен кит нестиме прапор країни, якій належить. На зразок паспорта. Звичайно, з водонепроникним покриттям. Гроші, витрачені за придбання громадянства, надходять у щось на кшталт Фонду китів. Це вплине.
– А що робити з ними далі?
– Нехай пливуть, куди хочуть. Хай виховують маленьких китенят...
Леслі засміялася.
– Я мала на увазі твої нотатки.
– А... В кінці кожного місяця я перечитую написане, намагаюся зрозуміти, що несуть у собі ці нотатки. Деякі можуть перерости в оповідання чи книжку. А деякі – в ніщо. В нотаток дуже непевне життя.
– А сьогоднішні записи? Що вони означають для тебе?
– Ще не знаю. Деякі з них свідчать, що я не певний, чи ця планета справді є моєю домівкою. Тобі не доводилося відчувати себе лише туристом на планеті Земля? Буває, йдеш вулицею, й раптово все навколо тебе перетворюється на рухому листівку. Ось у цих скриньках мешкають люди, там вони ховаються від дощу й снігу. В стінах прорізані отвори, через які можна виглядати назовні. Пересуваються люди в менших скриньках різного кольору з колесами. Вони створили цю цивілізацію коробок, бо кожна людина думає про себе, як про істоту, зачинену у футлярі тіла. Руки, ноги, пальці, аби хапати олівці та інструменти. Слова, бо люди втратили вміння спілкуватись. Очі, бо втратили вміння бачити. Дивна маленька планета. Побувати тут цікаво. Але надходить час додому. Бувало в тебе таке відчуття?
– Якось було. Але не зовсім таке, – відповіла Леслі.
– Принести тобі чогось із кухні? – запитав я. – Якесь печиво абощо?
– Ні, дякую.
Я приніс печиво та молоко до столика.
– Записи нагадують мені про те чи інше. Допомагають пам'ятати, що я турист на Землі, нагадують чудернацькі тутешні звичаї, те, як мені тут подобається. Коли записую свої думки, я майже спроможний згадати, на що схоже місце, звідкіля я родом. Існує магнетична сила, яка притягує нас, штовхає до огорожі на краю цього світу. В мене буває дивне відчуття, що ми прибули сюди з-за цієї огорожі.
В Леслі знайшлися запитання, а ще знайшлись відповіді, які мені досі не спадали на гадку. Вона знала світ, яким він повинен бути, і я міг закластися, що її світ такий самий, як теперішній, але без війн. У паралельному вимірі. Ідея повністю захопила нас – годинник розчинивсь у небутті.
Я простяг руку до шоколадного печива, спробував уявити, що воно тепле, і обережно надкусив. Леслі відкинулась на спинку крісла, її обличчям блукав загадковий усміх. Здавалося, вона справді зацікавилась моїми записами, думками, які я й сам особисто вважав вартими уваги.
– Чи розмовляли ми раніше про те, як пишуться книжки? – запитав я.
– Ні, – нарешті й Леслі взялась до печива. Її спротив упав, подоланий терплячою й немилосердною близькістю спокусливого наїдку. – Я б радо послухала. Впевнена, що ти почав писати дуже рано.
Дивно, майнуло мені. Я хочу, щоб вона дізналася, який я!
– Угу. Коли був малим, удома всюди були книжки. Коли навчився повзти, я натикавсь на них носом. Коли навчився стояти, то помітив, що вони скрізь, куди можна сягнути поглядом. І не до всіх допнешся. Книжки різними мовами – німецькою, латинською, грецькою, англійською, іспанською, на івриті.
Батько був священик у Вісконсіні й розмовляв німецькою. Англійську вивчив у шість років. Штудіював біблійні мови, ще досі добре ними володіє. Мама тривалий час працювала в Пуерто-Ріко.
Батько, бувало, читав мені оповідання німецькою мовою й перекладав їх. Мама балакала зі мною по-іспанськи, байдуже, що я не все розумів. Отож я виростав, так би мовити, в атмосфері слів. Гарний був час!
Я любив розгортати книжки, щоб поглянути, якими словами вони починаються. Письменники створюють книжки так само, як ми – своє життя.
Автор може підвести будь-яку дійову особу до будь-якої події з будь-якою метою, щоб висловити цим певну думку. І мені хотілося знати, як той чи той письменник розпоряджається сторінкою. Що він робить з моїми думками та моєю душею, коли я прочитую його слова? Любить він мене, зневажає чи йому й діла до мене нема? Виявилось, одні автори діють на читача, наче хлороформ, а деякі інші – як імбир з гвоздикою.
Потім я пішов до школи, навчився ненавидіти англійську граматику, таку нудну, що за п'ятдесят хвилин уроку я встигав позіхнути не менше сімдесяти разів, а після заняття давав собі ляпаса, аби прокинутись. Настав випускний рік у школі імені Вудро Вілсона в Лонґ-Бічі, штат Каліфорнія. І я обрав для себе навчальний курс "письменницька майстерність", щоб позбавити себе тортур курсу англійської мови. То було в кімнаті чотириста десять – письменницька майстерність, шостий урок.
Леслі відсунула крісло од шахового столика й уважно слухала розповідь.
Курс вів Джон Гартнер, футбольний тренер. Але ж, Леслі, цей Джон Гартнер виявився ще й письменником! Справжнім письменником! Він друкував оповідання в спортивних журналах, видавав книжки для підлітків: "Рок Тейлор – футбольний тренер", "Рок Тейлор – бейсбольний тренер". Він був здоровезний, наче ведмідь. Зріст – шість футів, п'ять дюймів, отакенні ручиська, невблаганний і справедливий, часом кумедний і сердитий, і ми добре знали, що він любить свою роботу, але й нас також.