Генератор і електросистема ще ніколи мене не підводили. Навіть натякали, що мають намір підвести. Цей літак – не "Мустанг", чого мені турбуватися?
Я сів скраю ліжка, заплющив очі, розслабився й постаравсь уявити, як відбуватиметься політ. Подумки уважно оглянув літак від носа до хвоста, стежив, чи не побачу чого підозрілого. Вирізнив лише кілька дріб'язкових пошкоджень... Лиса покришка на одному шасі, зносився клапан камери збагачення, десь усередині відсіку просочується гідравлічна рідина. Ми так і не знайшли, де саме. Однозначно жодного телепатичного попередження про вихід з ладу електричної чи будь-якої іншої системи літака. І все ж, коли я спробував уявити своє сьогоднішнє прибуття до Флориди, в мене нічого не вийшло.
Звичайно. Я ж не полечу до Флориди. Ще не смеркне, й приземлюся деінде.
А хоч би й так. Однаково я не міг побачити, як відходжу ввечері од свого Т-33, хоч би де це було. Здавалось, уявити найближче майбутнє так просто. Але я осьдечки, двигун мовчить. Ти бачиш, Річарде? Ти заглушиш двигун в аеропорту...
Але цього я не міг побачити...
А заходження на посадку? Поворот у напрямку посадкової смуги, що гвалтом наближається до тебе, штурвал – униз, на панелі управління загоряються індикатори шасі, – вони випущені... хоча б це ти можеш побачити?
Нічого.
Ну й Бог з ним, подумав я. Сьогодні мені відмовила не система електропостачання, а психічні здібності.
Я підняв трубку телефону й набрав номер метеорологічної служби. Телефоністка повідомила, що на всьому шляху аж до Нью-Мехіко погода залишатиметься гарною. Потім доведеться перетнути холодний фронт і грозу на висоті тридцять дев'ять тисяч футів. Я пройду грозову зону на висоті сорок дві тисячі, якщо літак підніметься так високо. Чому ж не можу уявити свого благополучного приземлення?
Ще один дзвінок. До ангара.
– Теде, ти? Привіт, це Річард. Десь за годину я буду у вас. Ти б не викотив мого Т-33? І перевір, будь ласка, пальне. Кисень і мастило в нормі. Можна долити півпінти гідравлічної рідини.
Я розклав мапи на ліжку, зробив необхідні для польоту нотатки про навігаційні частоти, курси та висоти. Вирахував час проходження маршруту, витрати пального. Ми зможемо піднятися на висоту сорок дві тисячі футів, якщо доведеться це робити, але вже – на грані можливостей.
Я склав мапи та речі, розрахувався за готель, узяв таксі до аеропорту. Гарно буде знову побачитися зі знайомими жінками у Флориді. Принаймні я на це сподівався.
Багаж на своєму місці в літаку, всі люки зачинено. Я піднявся до кабіни, дістав з футляра шолом і повісив його на штурвал. Навіть не віриться, за двадцять хвилин я й літак підійматимемося вгору до висоти чотири милі, наближаючись до Арізони.
– РІЧАРДЕ! – вигукнув Тед з дверей службового приміщення. – ТЕБЕ ДО ТЕЛЕФОНУ! БУДЕШ РОЗМОВЛЯТИ?
– НІ! СКАЖИ, ЩО Я ВЖЕ ПОЛЕТІВ. – Але цікавість узяла гору. – А ХТО МЕНЕ ЗАПИТУЄ?
Він щось промовив у трубку, тоді-таки крикнув мені:
– ЛЕСЛІ ПЕРРІШ!
– НЕХАЙ ЗАЧЕКАЄ ХВИЛИНКУ! – Я скинув шолом і кисневу маску й побіг до апарата.
Доки вона добралася до аеропорту, щоб забрати мене, фіксатори літака знову були на місці, на сопло та повітрозабірний отвір натягли чохли, й машину закотили до ангара ще на одну ніч.
Ось чому я не міг побачити приземлення, подумав я. Не міг передбачити такого майбутнього, бо воно не судилося!
Я закинув речі до багажника автомобіля й умостивсь на сидінні поруч із Леслі.
– Привіт, маленька крихітко Вукі. Дуже схожа на всіх інших Вукі, але набагато менша, – сказав я. – Радий тебе бачити! Як сталось, що твій розклад змінився?
Леслі їздила фешенебельним автомобілем кольору піску з плюшевою оббивкою салону. Після того як ми подивилися фільм про Вукі, автомобіль дістав назву "Банта" на честь кудлатого мамонта, персонажа цієї кінокартини. Він безшумно відірвавсь од узбіччя, вливаючись у потік різнокольорових "бант", що мігрували відразу в протилежних напрямках.
– У нас із тобою не було так багато часу, щоб провести його разом, і я розпорядилася своїми планами трохи інакше. Мені ще треба дещо забрати з академії, а потім я вільна. Куди ти мене запросиш на обід?
– Куди завгодно. Скажімо, до "Меджік-пену", якщо там не надто людно. Ти говорила, що там є зал для тих, хто не палить.
– В обідню пору там доводиться чекати на обслуговування добру годину.
– А скільки в нас часу?
– Час необмежений, – сказала Леслі. – Обід? Кіно? Шахи? Розмови?
– Ну, ти просто – диво! Невже задля мене скасувала всі зустрічі? Ти навіть не здогадуєшся, що це для мене означає!
– Це означає, що я віддаю перевагу Вукі. Але більше ніякого шоколаду, ніякого печива й взагалі – нічого шкідливого! Якщо хочеш, можеш їсти всяку погань, але я повертаюся до дієти, аби спокутувати свої гріхи!
Поки ми їхали, я розповів їй про цікавий уранішній експеримент, про екстрасенсорні переживання пілотів, про ті дивні випадки в минулому, коли передчуття справджувалися з надзвичайною точністю.
Леслі ввічливо слухала мою розповідь, як і завжди, коли я розповідав їй про свої експерименти з паранормальними явищами. Втім, я відчував, що за її чемністю ховається ще щось: Леслі намагалася знайти тлумачення подіям, над якими раніше не наважувалася замислюватись. Слухала мене, наче воскреслого з мертвих Лейфа Еріксона, наче перебирала фотографії із земель, про які доводилося чути, але в яких сама не побувала.
Припаркувавши автомобіль біля Академії кіномистецтва, вона сказала, що довго не затримається:
– Я миттю. Зачекаєш тут чи піднімешся зі мною?
– Зачекаю. Не поспішай.
Я поглянув на неї збоку. Вона влилась у юрбу пішоходів розігрітими обіднім сонцем тротуарами. На Леслі був скромний одяг: біла літня блузка, біла спідниця, але ж, о Боже, всі озиралися за нею! Кожен чоловік у колі радіусом сто футів сповільнював ходу, аби помилуватись нею. Осяйне медово-пшеничне волосся вільно спадало на плечі й хвилювалося в такт її прудких кроків, коли вона поспішала перейти вулицю на зелене світло. Легким помахом руки Леслі дякувала водієві, який чекав на неї, й той, отримавши щедру винагороду, махав їй услід.
Яка принадлива жінка! – подумав я. Тим гірше, що ми такі несхожі.