Вона випросталася й мовчки відсіла од мене далі. Сліз більше не було. Однак відчувалося, як у повітрі концентрується й тяжіє над нами незгода, як збільшується відстань між нашими островами.
– Ти певний? Певний, що хочеш, аби в нас усе вийшло?
– Ні. Коли чесно, то я не певний... Не думаю, що зможу змиритися з цими путами. Маю таке враження, наче я ввесь у павутинні! Крок у цей бік – ти незадоволена, крок в інший – ти знову кричиш на мене. Ми такі різні, ти мене лякаєш. Я чесно намагався витримати цей експеримент, але якщо ти не можеш відпустити мене, дозволити провести кілька тижнів на самоті, то я не певний, чи справді хочу, щоб у нас усе вийшло. Я не бачу майбутнього.
Леслі зітхнула. Навіть у напівтемряві я бачив, як здіймалися її мури, лишаючи мене ззовні.
– Я теж не бачу майбутнього, Річарде. Ти говорив мені, ніби ти егоїст, а я не прислухалася. Ми старались, але в нас нічого не виходило. Все має бути по-твоєму й тільки по-твоєму, так я кажу?
– Боюся, що так, Леслі... – В мене ледь не вихопилося "Вукі". Я стримавсь і не вимовив цього слова, й тоді зрозумів, що коли востаннє називав її так, це справді було востаннє. – Я не можу жити без свободи...
– Будь ласка, не говори мені знову про свою свободу. Досить промов. Мені не слід було погоджуватись на ще одну спробу залишатися разом. Я здаюсь. Ти той, ким ти є.
Я спробував зняти напруження:
– Ти самостійно керувала польотом планера. Ти більше ніколи не боятимешся літати.
– Це правда. Дякую за допомогу. – Леслі підвелась, увімкнула світло, поглянула на годинник. – Сьогодні пізно ввечері є ж рейс до Лос-Анджелеса? Ти не міг би підкинути мене до Фенікса, щоб я встигла на літак?
– Якщо ти справді цього хочеш. Ми й самі можемо полетіти на "Меєрсі".
– Ні, дякую. Мене задовольнить цей пізній рейс.
За десять хвилин вона спакувала одяг, убгавши всі речі в дві валізки, клацнула замками.
Впродовж цього часу ми не перемовилися жодним словом.
Я закинув валізки у вантажівку й чекав на Леслі в нічній прерії. Низько над західним небосхилом завис тоненький ріжок місяця. Молодик. Про нього вона писала, що він усміхається й дивиться на нас упівока. Той самий місяць, тільки що старший на кілька обертів, тьмяний і сумний.
Згадалася мені й дев'ятигодинна розмова, коли ми ледве врятували наше спільне життя. Що я роблю? Вона найдорожча, найрозумніша, найвродливіша жінка в моєму житті, а я жену її від себе!
Але ж павутина, Річарде... Ти чесно старався.
Я відчув, як разом із цією жінкою наповнене щастям і дивами, пізнанням і радістю життя відходить од мене й ізсовується, розчиняється, наче велетенське срібне вітрило під місяцем. Ось воно здригнулося, провисло й тане, тане, тане...
– Ти не замикатимеш трейлер?–запитала Леслі. Трейлер тепер лишався моєю домівкою. їй тут не жити.
– Та то пусте.
Вона не стала його замикати.
– Поведу я? – знову запитала Леслі. їй ніколи не подобалося, як я воджу автомобіль. Як на неї, я надто неуважний, часто відволікаюся.
– Не має значення, – відповів я. – Я вже сиджу за кермом, то й поведу.
Ми їхали й не озивалися одне до одного усі сорок миль до аеропорту Фенікса. Я запаркував вантажівку, спокійно чекав, поки зареєструють багаж Леслі, шкодуючи, що не можу віднайти ще не вимовлених слів, провів її до входу на посадку.
– Не турбуйся, – сказала вона. – Я впораюся сама. Дякую. Залишимось друзями, гаразд?
– Гаразд.
– Бувай, Річарде. їдь... – Леслі хотіла сказати "їдь обережно", але зараз це було б недоречно. Тепер я їздитиму так, як мені заманеться. – Бувай.
– Прощавай. – Я нахилився, щоб поцілувати її, але вона відвернулася.
В мізках турмилося щось повільне і тьмяне. Зараз я робив щось непоправне. Наче стрибав з літака на висоті дві милі.
Зараз, якби захотів, я ще міг би простягти руку й торкнутися її плеча.
Тепер вона пішла.
Вже надто пізно.
Вдумлива людина зважує, приймає рішення й діє відповідно. Повертатися і змінюватись завжди нерозумно. Один раз Леслі це зробила – й помилилася. Про те, щоб зробити це ще раз, не варто було й говорити.
Стривай, Леслі, думалось мені, я знаю тебе надто добре, щоб отак дозволити тобі піти! Знаю тебе краще, ніж будь-хто на світі, а ти знаєш мене. В цьому житті ти мій найближчий друг; як ти можеш піти? Невже забула, що я тебе кохаю? Нікого досі не кохав, а тебе кохаю!
Чому я знайшов у собі сили сказати їй це? Вона віддалялась од мене, не озираючись. Потім пройшла контроль і зникла з очей.
Знову в вухах почувся звук, схожий на гомін вітру, наче повільно обертався пропелер. Спокійно очікує, коли я осідлаю літак і покінчу з життям.
Я довго не відводив погляду од входу, стояв і спостерігав, сподіваючись, що Леслі може несподівано вибігти з дверей і сказати: "О Річарде, які ми з тобою дурні, які ми недолугі, щоб таке влаштовувати одне одному!"
Я не дочекавсь і сам не кинувся наздоганяти її.
Справа в тому, що ми одні такі на планеті, подумав я, кожен з нас абсолютно самотній. Що швидше ми погодимося з цим, то краще для нас обох.
У світі багато самотніх людей. Одружених і неодружених. Тих, що шукають і не знаходять, тих, що зрештою забувають про свої пошуки. Таким раніше був і я. Зараз це судилося мені знову. Але, Річарде, сказав я собі, більше нікому не дозволяй отак наближатися до тебе.
Я вийшов з приміщення аеропорту. Поспішати було нікуди. Дійшов до вантажівки, сів за кермо і так само без поспіху рушив далі.
Он у західному напрямку піднімається ДС-8. Вона на борту?
За ним у небо піднявся "Боїнг-727", потім ще один, високо задерши ніс. Піднімають шасі. Регулюють закрилки. Стають на курс. Зараз, ось у цю хвилю вона летить у моєму небі. Як може вона залишити мене на землі?
Досить думати про таке. Викинь усе з голови. Подумати про це можна пізніше. Пізніше!
Обідньої пори наступного дня я опинивсь вісімнадцятим у черзі, щоб піднятися в небо планером. Крила були заповнені баластовою водою, рятувальне спорядження приведене до ладу, на фюзеляжі зроблено помітки, камери фіксації точки повернення перевірено.
Яким порожнім був трейлер усю безсонну ніч! Життя геть застигло!
Невже правда, що вона пішла від мене? Чомусь не віриться...