Я поставив тісто в піч.
– Якось переживу.
– Ти не відповів на моє запитання, – сказала Леслі. – Але дарма. Не має значення, що ти скажеш, бо я все одно розумію, що ти відчуватимеш. Нам доведеться жити дуже скромно, заощаджувати кожен цент і сподіватися, що колись відкупимось.
Перспектива втратити права на книжки не давала нам спокою. Це все одно, що продати рідних дітей з аукціону тому, хто готовий більше заплатити. Одначе, якщо вже проголошувати себе банкрутом, то права доведеться втратити й аукціону годі уникнути.
– Якщо я проголошу себе банкрутом, уряд отримає тридцять-сорок центів за долар мого боргу, хоча я міг сплатити всі сто. Намагаючись провернути незаконну оборудку з лісом, бюро з питань землекористування зазнало поразки, що теж улетіло урядові в добру копієчку. Якщо це трапилося з нами, Вукі, а ми бачимо тільки невелику частку загальної картини, то скільки ж мільйонів кидає уряд на вітер взагалі? Не розумію, чому урядові так легко дається робити дурниці?
– Мене теж це дивувало, – погодилася Леслі. – Я вже давно себе про це запитую. І зрештою знайшла єдино можливу відповідь.
– Яку саме?
– Чималий досвід, – сказала вона. – Уряд невтомно й неослабно накопичує негативний досвід.
Ми полетіли до Лос-Анджелеса, зустрілися з адвокатами та бухгалтерами й востаннє спробували досягти порозуміння.
– Мені шкода, – виправдовувався Джон Маркарт, – але ми не можемо піти в обхід їхнього комп'ютера. Нема до кого звернутися за відповіддю на лист, ніхто не відповідає на телефонні дзвінки. Бо офіційні повідомлення висилає комп'ютер. Не так давно ми отримали повідомлення, що справу передано іншому агентові. Цього разу – якійсь міс Фомпайр. Це вже дванадцятий агент. Готовий битись об заклад, що вона пошле нам запит про фінансові звіти.
Усе зрозуміло, подумав я. Вони хочуть змусити мене оголосити себе банкрутом. Втім, я все одно тримаюся переконання, що несправедливості не існує. І знаю – життя дається нам для науки та розваг. Ми створюємо для себе проблеми, щоб випробувати власні сили... Не було б цієї халепи, обов'язково знайшлося б щось інше, однаково непосильне. Не складаючи іспитів, школу не закінчиш. Але часто виходить так, що на іспитах правильними бувають несподівані відповіді, а вряди-годи единоправильною є найнеймовірніша.
Один з консультантів спохмурнів.
– Я працював у податковій службі Вашингтона, коли в Конгресі винесли на голосування закон, який ви хочете застосувати. Тобто федеральний закон про скасування заборгованості у випадку банкрутства, – промовив він. – Податкова служба відразу зреагувала на цей закон, і коли його ухвалили, ми поклялися, що заллємо сала за шкуру кожному, хто спробує скористатися цим законом!
– Коли це закон, – обурилася Леслі, – то як можна не дозволяти людям удаватися до нього?!.
Консультант похитав головою:
– Я чесно вас попереджаю. Закон чи не закон, а податкова служба посяде вас, скористається з будь-якої нагоди, щоб допекти.
– Але ж вони самі бажають мого банкрутства, – сказав я. – Я ні в чому не винний!
– Можливо.
Я поглянув на Леслі, на її напружене обличчя й сказав:
– Хай вона западеться, та податкова служба!
Леслі схвально кивнула:
– З нас досить чотирьох утрачених років. Треба повертатися до життя.
Правникові, який спеціалізувався на банкрутствах, ми принесли списки всього, що в мене було: будинок, вантажівка з трейлером, рахунки в банку, комп'ютер, одяг, автомобіль і авторські права на всі написані книжки. Все це в мене відберуть.
Адвокат Маркарт мовчки перечитав списки.
– Судові зовсім нецікаво, скільки в кого пар шкарпеток, Леслі.
– В посібнику про банкрутство говориться, що до списку слід заносити все майно, – відповіла вона.
– Про шкарпетки там ні слова, – наполіг адвокат.
Ми опинилися в обценьках: з одного боку нас опосіли набундючені циклопи з податкової служби, а з іншого боку – бюро з питань землекористування загрожувало бензопилами. Ми провели чотири роки у безперервній боротьбі то з одним монстром, то з другим, то з обома відразу.
Жодного оповідання, жодної книжки, жодного сценарію, жодного кінофільму, – ми сиділи склавши руки, не займалися нічим, до чого звикли в попередньому житті, до того як поклали ввесь свій час на боротьбу з урядом.
Упродовж цих баталій, упродовж найважчих за все життя випробувань ми спостерігали неймовірне явище: відчували себе щасливими як ніколи...
Успішно склавши іспити на спільне виживання під дахом трейлера, ми насолоджувалися життям у маленькій хатині, яку збудували на версі груня. Нарізно провадили лише стільки часу, аби з'їздити до містечка за провізією й повернутися назад.
Я здогадувався – Леслі й сама добре знає про мої почуття, але виходило так, ніби все частіше й частіше я повторював, що кохаю її. Наче молодята – рука в руці – ми разом ходили на прогулянки до лісу. Чи міг би я кілька років тому уявити собі, що почуватиму себе нещасним, якщо не триматиму її руку в своїй під час прогулянки?
Здавалося, наш шлюб діяв навпаки: замість того щоб відчувати взаємну прохолоду й віддалятись одне від одного, ми ставали чимраз ближчими, а наші стосунки – теплішими.
– Ти ж передбачав прихід нудьги, – час від часу підколювала мене Леслі.
– Гаразд, але де ж утрата поваги? – вимагав я у відповідь.
– Незабаром у нас поселиться взаємна апатія, – під'юджували ми одне одного. Те, що колись неабияк страхало нас, тепер стало предметом клинів, які не могли не викликати щирого сміху.
День у день ми краще розуміли одне одного, зростали взаємне захоплення й радість від спільного буття.
Ми жили в справжньому шлюбі ще з часу нашого експерименту в прерії чотири роки тому, коли поклали вважати себе спорідненими душами.
Втім, з погляду закону ми лишались неодруженими. Маркарт попередив, щоб ми навіть не думали про офіційний шлюб, поки не вирішиться питання з податковою службою.
– Не одружуйтесь, будь ласка, – попросив він. – Нехай Леслі побуде осторонь, інакше її затягне у трясовину разом з тобою.
Коли я подав заяву про банкрутство, зникла загроза з боку податкової служби й ми нарешті отримали можливість офіційно зареєструвати свій шлюб.