– Нонсенс! До чого ти ведеш?
– Послухай: "Я, наче фортеця, захищена від вродливих чоловіків, я холодна з ними, я не дозволяю їм наближатися до мене, не дозволяю ставати частиною мого життя, й мені чомусь видається, ніби вони й не отримують такого задоволення від сексу, як би мені хотілося..."
– Нічого дивного, – відповів я, бо, зіставивши свої слова з її, збагнув, про що вона говорить. – Нічого дивного! Якби ти не була з ними такою холодною, Вукі, якби відкрилася трохи більше, якби показала їм свої почуття, свої думки... зрештою, жоден вродливий чоловік не хоче, щоб до нього ставилися, як до секс-машини! А якщо жінка не пошкодує для тебе трохи тепла – це зовсім інша справа!
Леслі міцніше пригорнулася до мене.
– Хіба ж це не урок? – сказала вона. – Яка ж мораль з цього випливає, Річарде?
– Там, де немає близькості, не може бути досконалого сексу, – відповів я. – Така мораль, моя вчителько?
– Ти стаєш таким проникливим філософом!
– І якщо чоловік зрозумів це, якщо розшукав жінку, яку кохає й поважає, якою захоплюється, на пошуки якої пішло все життя, то є в нього шанс знайти водночас і найтепліше в світі ложе? І навіть, якщо та, котру він розшукав, дуже вродлива жінка, то чи можливо, що її дуже хвилює секс саме з ним і що вона насолоджуватиметься цим таїнством плоті так само глибоко, як він сам?
– Так само глибоко, як ти, – засміялася вона. – А можливо, й глибше!
– Вчителько! – вигукнув я. – Не може бути!
– Якби ти міг стати жінкою, ти, напевно, був би дуже здивований.
Щойно одружені, ми лежали в обіймах і розмовляли цілу ніч, яка знищила всі стіни, розметала імперії, відкинула в забуття нашу сутичку з урядом, банкрутство. Одна така ніч з багатьох, вона підіймалася з минулого, вигиналась аркою над нами сьогоднішніми, розсипала відблиски над майбутнім.
Що для нас найважливіше в кожному з життів, які ми обираємо для себе? – запитував я себе. Невже це просто близькість із людиною, яку кохаєш?
За винятком тих годин ще в пустелі, коли ми сердились одне на одного чи валилися з ніг, перевтомлені сидінням за комп'ютерами, всюди й завжди над нами розливалася пружна й блискуча аура взаємного бажання. Спалах в очах, усмішка, випадковий дотик руки закликали нас одне до одного постійно, день у день.
Колись мені подобалися виключно початкові стадії романів, коли ще не зникав невагомий магнетизм взаємного тяжіння. На моє щастя, бажання бути з цією одною жінкою не спадало. Моя дружина ставала чимраз вродливішою, чимраз бажанішою.
– Це все суб'єктивні судження, правда? – сказав я, втрачаючи голову від принад її тіла й золотого сяйва голови.
– Так, – відповіла Леслі, вгадуючи мої думки. – Ми не знали, як діє наш телепатичний зв'язок. Просто дуже часто нам одразу ставало відомо, що в другого на думці. Сторонній міг би сказати, ніби ми зовсім не змінилися, – докинула вона, – ніби ми такі, як були колись. Але є щось у тобі таке, що дедалі більше мене приваблює!
Саме так, подумав я. Якщо б ми не змінювались одне для одного, ми б уже давно занудьгували! Я спитав:
– Початок нашого роману вже закінчився? Чи він триватиме завше?
– Пам'ятаєш, що говорить чайка в твоїй книжці? Можливо, то слова про тебе теперішнього: "Зараз ти готовий стати на крило й пізнавати сенс добра й кохання".
– Зовсім навпаки. Це сказали чайці.
Леслі всміхнулась:
– А тепер це тобі кажу я...
СОРОК ТРИ
Суд у справах банкрутства дозволив нам пожити в нашому будиночку й доглядати за ним, поки знайдемо якесь інше житло. Десь далі на північ і набагато дешевше. А потім таки настав час полишити насиджене місце.
Ми зайшли до хати, тоді обійшли навколо неї, попрощалися. Прощавайте, робочий столе й протесте проти вирубки лісу. Прощавай, ліжку, з якого ми спостерігали за зоряним небом, перш ніж заснути. Прощавай, каміне, голяки для якого ми наносили власними руками. Прощавай, затишна домівко. Прощавай, саде, вимріяний Леслі й уже розквітлий у її мріях, для якого вона готувала грунт, який перекопувала, садила в нього рослини й захищала. Прощавай, лісе зі звіриною, який нам так подобався й за порятунок якого ми боролись. Прощавайте всі, сказали ми.
Коли настав час рушати, Леслі сховала обличчя в мене на грудях і вся її відвага пролилася сльозами.
– Наш садок! – схлипувала вона. – Я люблю наш садок! Люблю цей маленький будиночок, оті дерева, наших косуль і сонце, що сходить над лісом...
Вона не на жарт розридалася й ніяк не могла вгамуватись. Я тримав її в обіймах і гладив по голові:
– Все гаразд, Вукі, – заспокоював я її. – Все гаразд. Це тільки будинок. А дім – це ми, хоч би куди поїхали... Колись ми зведемо новий будинок, кращий, ніж цей. Навколо розляжеться садок, плодові дерева, овочі, квіти. Всього набагато більше, ніж ми могли мріяти. Ми знайдемо нові дикі рослини, біля нас поселиться інша сімейка оленів. Місце, куди вирушаємо, буде ще красивіше. Обіцяю!
– Але ж, Річі, мені подобається тут!
Схлипування поволі вщухало. Я допоміг Леслі сісти в машину, й ми поїхали. Грунь, на якому жили досі, сховався за дерева, щез із поля зору.
Я не плакав, бо в нас була мовчазна домовленість: коли комусь дуже погано, – втомлений, хворий, поранений, прибитий горем, – другий обов'язково лишається на посту. Я мовчки вів машину. Зрештою Леслі втихла й задрімала в мене на плечі.
Нарешті ми вільні, думав я, звертаючи на північне шосе. Можемо почати з чистої сторінки, але не з нуля. Можемо почати все завдруге, маючи за плечима ношу знань, які отримали на своєму шляху! Принципи кохання, взаємної підтримки, допомоги й зцілення працюють на нас навіть зараз.
Банкрутство, втрата авторських прав на книжки можуть здатися незаслуженим лихом, Річарде, але ми добре знаємо, що не слід довіряти поверховим оцінкам, правда? Тепер одержали шанс непохитно триматися того, що є, а не того, що тільки здається.
Чиста сторінка, жодних обмежень, жодного якоря – мені щойно дали шанс випробувати міць свого Незримого, на яке я так покладаюся! Це закон космосу, подумав я. Він непорушний: Життя ніколи не відмовляється від життя.
Вставати з руїн заможності – все одно, що підніматись із темниці на кулі світла. Жорстокі темні мури навколо нас упали; роки, наповнені непосильними викликами й випробуваннями, пройшли. Однак, оточена цими мурами, виростала веселково-золота відповідь на запитання гастролера... Я розшукав ту єдину людину, яка важила для мене найбільше в світі, й минулися нарешті неспокійні десятиліття невтомних пошуків.