зародився. Нема більш ніякого світу, крім того, де ми живемо. Який іще може бути світ?
— Правда,— погодився Чіт.— І все ж послухаймо ту байку, що він нам розповідає.
— Слухати його? — пирхнув Ардам.— Провчити його, та й годі. Дайте-но я з ним побалакаю, і він більше не белькотітиме про якийсь там свій кращий світ.
— Це ніколи не пізно,— поважно сказав Чіт, підбадьорюючи мене поглядом.
— Той світ, звідки я до вас прийшов, широкий, сонячний!
— І люди там ходять догори ногами!—озвався худий дід і зареготав, радий із власного дотепу.
— Догана там не вбиває людей, і ніхто нікого не поїдає. Люди там спільно, як брати, добувають собі їжу й питво.
— Блюзнірство й брехня! — зарепетував слинявий.— Що це за "ніхто нікого не поїдає"? А тут хто кого поїдає?
— Нісенітниця якась,— озвався третій, найбридкі-ший дід.
Чіт, слухаючи моє неймовірне твердження, тільки всміхався й повільно хитав головою.
— І вистачає на всіх? — спитав він.
— Вистачає.
— Але ж вони розплодяться, і тоді на всіх не вистачить!
— Більше ротів — більше й рук. Землі там удосталь, сонце світить. Досі всім вистачало, вистачає й тепер.
Я твердо стояв на тому. Для цих дикунів треба було все трошки спрощувати, півтонів вони не зрозуміли б. Отож я виголосив імпровізований панегірик цивілізації, вихваляючи все, що вона дала людству, і все, що вона може ще дати,— щоправда, не дуже розмежовуючи перше й друге. По змозі пристосовуючись до розумового рівня своїх слухачів, я змалював перед ними вельми барвисту й спокусливу картину життя сучасного суспільства — такого, яким я його звик уявляти собі. Найбільше наголошував я на тих практичних вигодах, що випливають із доброзвичайності, породженої справедливими законами та здоровим вихованням. Я розводився про доброчинність, про співчуття й допомогу, що їх знахо-
дять у нас нужденні громадяни — якщо такі ще взагалі бувають.
Я сам здивувався й зрадів, завваживши в своїх міркуваннях так багато дядечкового оптимізму й морального пафосу, бо я вже боявся, що вони назавше вивітрились із мене. Я тішився звуками свого голосу, мені хотілося слухати його ще й ще, і я провадив свою мову далі усе впевненіше.
Я підкреслював, що культурні люди завше додержують охайності й гігієни, оспівував такий лад, за якого в людях виховують довіру до ближніх, запевняв, що при високорозвиненому співробітництві та поділі праці всі речі й вигоди приступні для кожного. Я говорив про електричне освітлення та передачу енергії на відстань, про транспорт і охорону праці. Я змалював прогулянку на яхті та футбольний матч у таких рожевих барвах, що й сам неначе дужче вподобав ці популярні розваги. Я коротко описав демократичні установи, пресу та її вагу в житті суспільства. Я порівняв нашу м’яку конституційну монархію з забобонним шануванням якихсь нижчих тварин і нашу англіканську церкву, таку терплячу до людей іншої віри, з кривавим культом Великої богині. Оксфорд вийшов у мене схожий на античні Афіни в зображенні художника часів королеви Вікторії, а Бодлеївська бібліотека — на якийсь храм божественної мудрості.
Захопившись, я вже не зважав на лисих дідів та воєначальника; вони ніби розпливлись у тумані моєї зневаги, і я бачив перед собою виразно самого Чіта, що уважно й зацікавлено слухав мене, час від часу ставлячи мені навдивовижу глибокодумні запитання й пильно придивляючись до мене, коли я відповідав ухильно.
— А вояки у вас є?—спитав Ар дам, випливши раптом із туману, що сповивав його.
— Є,— відповів я.— Є вояки, люди честі, і єдиний їхній обов’язок — підтримувати мир. Бо в нашому світі є таке правило: коли хочеш зберегти мир, не шкодуй нічого на готування до війни.
— Ага! — промовив Ардам уже не так вороже.
Та що довше я говорив, то більше бачив, що слухає мене тільки Чіт. Він якось перемінився: хоч лишився такий же бридкий, як і був, та його химерна корона вже
не так упадала в вічі, а вираз обличчя став не тільки розумний, а й трохи лагідніший.
Він слухав мене, кивав головою, перепитував дедалі недовірливіше. Питання його ставали вже аж надто розумні, як на дикуна. Раптом він перебив мене:
— Ти ж сам не віриш у те, що розповідаєш.
Я розгубився.
— Не знаю, навіщо ти наплів мені стільки про якийсь неймовірний світ,— додав він.
— Неймовірний?
— Такого світу нема,— заявив Чіт.— І не було ніколи. І не може бути ніколи, бо люди так жити не можуть.
Я оглянувся довкола: камінна пика воїна та бридкі, жорстокі й тупі обличчя трьох мудреців стали враз реальні й близькі. Чіт поглянув на них скоса й додав:
— Ти сновида, божевільний сновида. Ти живеш як уві сні.— Помахом руки він ніби змів убік ту цивілізацію, що я змалював допіру.— Справжній світ — оцей, що тепер довкола тебе, іншого немає. Треба його бачити таким, який він є.
І раптом щось наче прорвалось у мене в серці, і багато з того, що я допіру говорив, здалося мені сумнівним.
5
СТРАШИДЛА-МЕГАТЕРИ
Те, що мені пощастило взнати про життя велетенського лінивця, Megatherium americanum, від ремполь-ських тубільців і спостерегти самому, з природничого погляду може здатися за зовсім неймовірне. Але цікаво, що двоє моїх знайомих природознавців радше схильні визнати мою розповідь за правдоподібну, аніж люди менш обізнані. Однак я зовсім не вважаю цей розділ своєї книжки за внесок у науку. Це просто необхідна частина оповідання про мої незвичайні пригоди. Принаймні всі факти, що стосуються мене, правдиві й лишаються для мене правдиві, хоч багато інших моїх уявлень розвіялося. Змалювати всі події й подробиці послідовно я не можу і навряд чи витримав би перехресний допит навіть у найпоблажливіших слідчих; нехай читач того не забуває. І все ж реальність
деяких моїх вражень ' надзвичайна, навіть до подробиць: я ніби увіч бачу довженний і широченний бік звіра, порослий довгою, брудною, цупкою рудувато-сірою шерстю, місцями аж зеленавою від цвілі та лишайників: чую, як дряпають його пазури по камінні та корінні дерев; відчуваю характерний задушний сморід. Я вірю твердо, що десь, колись — хоч, може, не достоту так, як підказує тепер моя зрадлива пам’ять,— справді бачив тих тварин.
На жаль, тепер я не можу пригадати, як ми готувались до виправи Fia нагір’я, ані як ми вибрались із ущелини. Але зі мною, пам’ятаю, був там Чіт і один хлопець, що весь час тремтів зі страху. Його ми взяли за носія.