— При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.
— Так-то воно так, — і собі зітхнув я. — Але ж не ризикувати життям!
— А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!
— Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!
— Ну добре… Це я так, спересердя, — промимрив Митько. — Тс-с-с, — прошепотів, торкнувшись мого плеча.
— Що?
— В кущах зашаруділо.
— Та вже вчувається, — махнув я рукою. — Ходімо.
— Ходім. — Ми повернулися до куреня і залізли всередину. — Ну, то вигадки чи не вигадки? — з’єхидничав Митько.
— Мабуть, таки правда.
— "Мабуть"… Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?
— Я хочу спати.
— То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?
— Читай, краще запам’ятаю.
— То слухай: "Якби ми з вами опинились у лісі кам’яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження…"
— Авжеж, — ліниво погодивсь я.
— Що?
— Авжеж, кажу.
— А-а… Ну слухай далі. Я вибірково…
— Давай.
— "… Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами, — стегоцефали".
"Цікаво, — думав я під Митькове бурмотіння, — хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємося ми про це коли-небудь?"
— "… Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів…" — усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк.
Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. "Стегоцефал, — безпомилково визначив я. — Перші наземні хребетні".
Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче — на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. "Тиранозавр, — жахнувсь я, — страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років". Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь… і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку…
— А-а-а-а! — б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:
— Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку! Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.
— Тобі що, снилося щось страшне?
— Нічого мені не снилося, — сердито одказую. — Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями?
— Ну, пробач! Тобі боляче, так?
— Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже?
— Скінчив. Ну не сердься. Вже лягаю. Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч:
— На добраніч.
— Нічого собі добра ніч, — відповів я. — Мало не вмер од переляку через твої читання.
Спали ми без пригод.
Розділ IX
Таємниця лісового озера.
Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.
— Може, він потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини.
У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніше, сидіти за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.
У Фа-Дієза щез тромбон, і завклубом оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.
Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.
— Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію. Це ж щастя — таких діточок мати.
— Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки. Ну ніколи не міг би подумати, що замість літнього відпочинку ми влаштуємо собі ще одну чверть.
— А ти нічого не помітив? — примружив я очі.
— Що саме?
— А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, — єхидкувато зауважив я.
— А й справді, — засміявся він.
А дні минали.
Час було збиратися додому.
— А що, якби ми його справді побачили? — якось запитав я. Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.
— Треба було б спробувати спіймати, рішуче відповів Митько.
— Скоріше воно тебе спіймає.
— Тоді хоча б сфотографувати.
— Це я вже чув. А потім?
— Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його за фотографією — це неважко. Оце було б відкриття! Адже не кожен день ловлять тварин, яких вважають давно вимерлими. Подумай тільки, вимерлими десятки мільйонів років тому. Уявляєш, вмикає наша Семенівна радіо, а там: "Урядове повідомлення: учні шостого "Б" класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…" Якщо через одну латимерію свого часу такий галас зчинили, то що вже казати про нашого, — він ледь порожевів, — Митькозавра. Може, ще й по медалі…
— Точно! — розвеселивсь я. — "За врятування потопаючих".
— При чому тут потопаючі? — не зрозумів Митько.
— Це я так, пожартував. Яку ж, по-твоєму, медаль?