Ми затамували подих. Що ж то він повідає нам, цей дивний хлопець?
— Просто хочу вас застерегти. Адже ви, здасться, як і я, полюбили це місце.
"І звідки йому відомо?" — подумав я.
— Ви вмієте зберігати таємниці? — він суворо звів брови.
— Могила, — мерщій вигукнувся Митько.
— Щоб я маму й тата не бачив, — пробелькотів і я десь почуту клятву.
— Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.
— Незвичайне? — пошепки повторили ми.
— Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається?
— Помітили, — ствердив я.
— Так далеко ж, — озвавсь Митько. — Не кожному й охота телющитись.
— Мо’, й далеко. Але справа зовсім не в цьому. А в тому, що бояться.
— Бояться?!
— Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді, всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти.
— Але чому ж, чому?
— А тому, що в озері... — він стишив голос, — хтось живе. Ми здригнулись.
— Авжеж, — вів Василь далі. — По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає "о-о-о-ох", аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують — телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов од крокодила.
— Та що ти!
— Точно! Але це ще не все. Ходімте зі мною.
Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.
— Дивіться!
На стовбурах видніли глибокі подряпини, кореневища двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю. Заніміло спозирали ми цю картину.
— От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох-Несс?
— Та щось таке чули…
— Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Та не робитиму припущень. Це ще не доведено. Ну а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось. У мене тренування. За графіком.
— Що ти на це скажеш? — запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.
— Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться…
— Може, й бреше, — погодивсь Митько. — І звідки тільки тут цей бурштин? — підкинув угору і зловив жовтий камінець. — Як, він казав, те озеро зветься? Лох-Несс?
— Лох-Несс.
— Треба буде розпитати в когось із старших.
— Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець.
— Здається, так.
З озера повіяло прохолодою…
***
В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.
Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.
Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую — її оддирають від мого вуха.
Наді мною схилився Митько.
— Сергію, а якщо нам…
Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.
— Що нам?
— Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…
— Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!
— А якщо відпустить?
— Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?
— Там. Адже Василь казав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.
— Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!
— Та не замерзнемо. Не бійся.
— Я і не боюсь. А от бабуся…
— Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?
І він вибіг із хати.
Повернувся за п’ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.
— Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.
Розділ V
Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог.
І ми рушили до озера.
Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.
— А якщо то й справді якийсь звір? — обернувсь до мене Митько. — От було б здорово! І ми першими його побачимо.
— Ну, побачимо, а далі? — я був настроєний скептично.
— Сфотографуємо!
— А далі?
— У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.
— І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.
— Чому це?
— Усі ж повмирають.
— Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, — мріяв він.
— І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.
— Посередністю! — зобидивсь Митько. — У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік.
— А в тебе з малювання!
— Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.
— А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.
— Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.
— Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.
Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий для сварки настрій миттю щез.
— Давай я понесу, — примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.
— Я піду посплю, — мовив надвечір Митько, — а о другій годині ночі зміню тебе.
— Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.
— Годинник у кожної людини отут, — постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. — Потрібно тільки знати, як ним користуватись.
— І як?
— Дуже просто. Перед тим як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: "Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій…" Потім походиш трохи і знову: "Мені треба встати о другій…" І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо, — чи по рибу, чи по гриби.