О дев’ятій годині, як я вже казав, прийшла варта, кілька чоловік, та більше й не треба було. Вони ж бо відмикали Камери по одній. Усі були озброєні дрючками з загостреними кінцями — дуже сподобна зброя, щоб дисциплінуючи немічну людину. Відмикаючи одну по одній камери, вони били й катували в’язнів. Вони були справедливі: я, так само, як і решта, дістав те, що мені належалось. Це був тільки початок, так би мовити, передмова до допиту, який не мине нікого з нас у присутності найманих звірів штату. Це було попередження, аби кожен знав, що його чекає у залі катувань.
Я пройшов крізь криваве пекло довічного ув’язнення, проте найжахливішим, далеко страшнішим, ніж те, що вони незабаром зроблять зі мною, були муки, які ми тоді витерпіли в карцері.
Першим узяли на допит Довгаля Біла Годжа, до всього звиклого горянина. За дві години він повернувся, чи радше, його приволікли назад і кинули на кам’яний діл камери. Тоді взяли Луїджі Полаццо — сан-франціського урвиголову, що належав до першого покоління італійських переселенців. Коли його вели, він глузував з тюремників, обсипав їх лайкою й пропонував випробувати на ньому свою силу.
Чимало часу пройшло, поки Довгаль Біл трохи опам’ятався і, перемагаючи біль, зміг більш-менш говорити.
— Що воно за історія з якимсь динамітом? — спитав він. — Чи хто знає щось про нього?
З нас ніхто нічого, звісно, не знав, хоч на допитах водно про нього питали.
Луїджі Полаццо повернувся менш як за дві години, але вже калікою. Він щось бурмотів, ніби в гарячці, й не міг відповісти на жодне запитання, що сипались на нього вздовж лункого коридора. Тим, кого чекала така сама доля, кортіло знати, що з ним робили та про що допитували.
Упродовж сорока восьми годин його ще двічі тягали на допит. Після цього, вже як белькітливого недоумка, перевели у відділення для божевільних. Кремезний, плечистий, з добре розвиненим огруддям, з широкими ніздрями й чистою кров’ю, він ще довго там буде жити і щось бурмотіти, тоді як я давно вже повисну на мотузі й назавжди звільнюся від катувань каторжних тюрем Каліфорнії.
Одного по одному брали в’язнів на допит і назад приводили каліками, що потім у нестямі кричали й голосили по своїх темних камерах. І коли я, лежачи, прислухався до цих стогонів та зойків, до тупого мурмотіння збожеволілих від страшних мук бідолах, мені невиразно згадувалося, що колись, гордовито сидячи на чомусь високому, я чув усі ці стогони та зойки. Згодом, як ви довідаєтесь, я пригадав, що то був стогін і лемент галерних рабів, прикутих до лавок, і чув я його, сидячи на кормі римської галери що пливла в Александрію. Я тоді був начальником військового, загону і їхав до Єрусалима. Але про це я пізніш розкажу… А тим часом…
РОЗДІЛ IV
Тим часом вигадана підготовка до втечі скувала жахом увесь карцер. Протягом нескінченних годин чекання мене не покидала думка, що і я піду за іншими, що й мені доведеться відбути все те пекло, яке відбули інші, що мене так само притягнуть напівживим калікою і шпурнуть на кам’яний діл за залізними дверима моєї камери.
І ось вони прийшли по мене. Брутально, безжалісно б’ючи й лаючи, потягли кудись, і врешті я опинився перед капітаном Джемі, начальником в’язниці Есертеном і десятком найманих катів, що тільки ждали знаку почати свою роботу. Проте їх послуг і не треба було.
— Сідайте, — звелів мені начальник Есертен, показуючи на міцне дерев’яне крісло.
Я був хворий, виснажений з голоду й спраги, змордований побоями, що їх зазнав після п’яти діб карцеру та вісімдесяти годин пекельної сорочки. Я був пригнічений нашою гіркою долею і жахався того, що зі мною зроблять, бо ж бачив, що зробили з іншими, — і я, жалюгідний, тремтячий недобиток, колись професор агрономії в спокійному університетському місті, не наважувався сісти в крісло.
Начальник Есертен був високий і дужий чолов’яга. Він схопив мене руками за плечі. Я був соломинка проти нього. Він підняв мене і швиргонув у крісло.
— Тепер, — промовив він, кали я намагався трохи звести дух і притлумити біль, — кажи все, Стендінгу. Викладай усе, що знаєш, коли хочеш зберегти свою шкуру.
— Я не знаю, що сталося… — почав я.
І далі не пішов. Він заревів, підскочив до мене, підняв догори й знову шпурнув у крісло.
— Не дурій, Стендінгу! — промовив начальник. — Признавайся чесно, де динаміт?
Я нічого не знаю ні про який динаміт, — відповів я.
Він знову підняв мене догори й кинув у крісло.
Я витримав багата всяких катувань, але тепер, коли я думаю про них серед тиші останніх своїх днів, то шпурляння видається мені найжахлпвішим. Міцне крісло поступово розпалося вдрузки. Натомість принесли нове; невдовзі й воно поламалося. Приносили все нові й нові крісла, і допит про динаміт тривав далі.
Коли начальник утомився, його заступив капітан Джемі. Після нього наглядач Моноген почав трощити крісла моїм тілом. І ввесь час: динаміт, динаміт, де динаміт? А його ж не було! Дійшлося до того, що я ладен був пожертвувати більшою частиною своєї безсмертної душі за кілька фунтів динаміту, які б міг їм показати.
Не знаю, скільки крісел було розбито моїм тілом. Часами я непритомнів, і кінець кінцем усе злилося в суцільне моторошне марево. Назад мене і несли, й волокли, й підштовхували поночі. Коли я опритомнів, то побачив у себе в камері стукача. То був миршавий, блідий наркоман. Він потрапив у в’язницю не на довгий час і був здатен на все, аби тільки роздобути хоч краплю трунку. Впізнавши його, я підліз до грат і крикнув у коридор:
— Хлопці, у мене в камері стукач! Ігнейшес Ервін! Стережіться в розмовах!
На відповідь почулися такі прокльони, що захитали б мужність і відважнішої, ніж Ервін, людини. Він навіть викликав співчуття, так його вжахнуло, коли змордовані болем в’язні, ревучи, мов дикі звірі, стали загрожувати, що при нагоді добре йому віддячать.
Якби в нас була якась таємниця, то в присутності стукача ми, звісно, мовчали б. Але ми всі поклялися казати тільки правду, тому він нам не заважав. Динаміт був для всіх загадкою; про нього ніхто нічого не знав. Усі благали мене признатися, якщо я справді щось знаю, урятувати їх від дальших катувань. Але я міг сказати їм тільки правду, що я так само нічого не знаю про динаміт.