Коли у Сан-Квентіні мене катували пекельною сорочкою, я не раз міркував про тимчасове припинення життя. Пригадую, десь я читав, що мешканці далекого Сибіру часто засинали і спали протягом довгої зими, як ведмеді чи інші дикі звірі. Деякі вчені робили спостереження над цими людьми. Виявилося, що під час "тривалого сну" дихальні й травні процеси фактично спинялись, а серце билося так слабенько, що звичайна, недосвідчена людина не могла цього навіть помітити.
У такому стані процеси настільки пригасаюсь, що організмові майже не треба повітря та їжі. Саме тому я так сміливо кинув виклик начальникові Есертену та лікареві Джексону — нехай, мовляв, дають мені сто днів пекельної сорочки. Але вони не зважилися прийняти мій виклик.
Як мене зашнуровували на десять днів, я вже призвичаївся обходитися не тільки без їжі, а й без води. Мені було страх як неприємно під час моїх снів повертатися з глибини часу й простору до брудної дійсності й бачити огидну пику в’язничного лікаря, що силкувався увілляти мені в рот води. Спершу я попередив лікаря Джексона, що маю намір обходитись без води, коли лежатиму в сорочці, а тоді став опиратися їхнім спробам примусити мене пити.
Звісно, не обійшлося без боротьби, але після кількох невдалих спроб Джексон мусив поступитися. Після цього час, що Дерел Стендінг пробував у сорочці, здавався лише хвилиною. Тільки-но мене зашнуровували, я негайно накликав на себе короткочасну смерть. Мавши вже досвід, я робив це просто і швидко. Я так скоро спиняв свої життєві процеси й свідомість, що навіть не встигав відчути страшного болю, коли припинявся кровообіг. Відразу наступала темрява. А опісля я, Дерел Стендінг, бачив знову світло і схилені наді мною обличчя. Мене розв’язували, і я знав, що десять днів минули, як одна мить.
Але які вони були чудові, які блаженні, ці десять днів, що я їх пережив у інших місцях та часі! Ці подорожі через довгий ланцюг існувань! Довга темрява, тоді туманне миготливе світло й мінливі, примарні "я", що ставали чимдалі виразніші у міру того, як яснішало довкруг!
Я багато думав про зв’язок цих інших "я" зі мною та про те, як мій досвід узгоджується з сучасною наукою про еволюцію, і переконався, що він не суперечить сучасним висновкам у царині еволюції.
Я, як і кожна інша людина, перебуваю в процесі росту. Я почався не тоді, коли народився, і навіть не тоді, коли мене зачато. Я ріс і розвивався протягом довгих тисячоріч. Увесь досвід моїх предків, а також досвід життя безлічі інших життів пішов на те, щоб створити духовну суть мого "я". Хіба ви не бачите самі? Вони всі становлять мою суть. Не матерія пам’ятає, а дух. Я — дух, що складається із спогадів про мої численні існування, які не мають кінця.
Звідки в мене, Дерела Стендінга, взявся цей сліпий гнів, що занапастив моє життя і привів мене до камери смертників? Певна річ, він не тоді з’явився, не тоді був створений, коли зачато дитину, що мала стати Дерелом Стендінгом. Цей мій сліпий гнів старіший за мою матір, далеко старіший і за найпершу матір людини. Моя мати, зачавши мене, не дала мені тієї дивовижної відсутності страху. Ніяка мати за всю еволюцію людини не створила ні страху, ні відваги. Страх і відвага, любов і ненависть, гнів та інші почуття існували раніше, ніж з’явилася перша людина. Вони росли, розвивалися й складалися в те, що мало стати людиною.
Я — це моє минуле. З цим погодиться кожний прихильник закону Менделя[52]. Всі мої попередні "я" мають у мені свій голос, відгукуються в мені, спонукують мене. За кожним моїм вчинком, за моєю запальністю, за проблиском моєї думки стоїть тінь і відгук довжелезної низки інших "я", що існували раніше за мене і потім увійшли в мене.
Матеріал, з якого складається життя, — пластичний, і він не забуває. Вилийте його в яку завгодно форму — спогади минулого залишаться. Всі породи коней, від великих ширських бендюгів до маленьких шотландських поні, пішли від перших диких коней, що їх освоїла первісна людина. А все-таки й досі нікому не пощастило відучити коней від їхньої звички брикатися. Оце ж так і я, що складаюся також із тих перших приборкувачів коней, не можу визволитись від їхнього сліпого гніву.
Я — людина, народжена від жінки. Мої дні короткі, але моя суть — незнищенна. Я був жінкою, народженою від жінки. Я був жінкою і народжував дітей. І я знову буду народжений. Я народжуватимуся незліченну кількість разів, а ці тупі йолопи круг мене гадають, що коли здавлять мені шию мотузом, то я перестану існувати!
Авжеж, мене повісять… і то незабаром. Тепер кінець червня. Мине скількись днів, і вони спробують мене здурити. З цієї камери поведуть мене до лазні. За тутешніми правилами, ми маємо купіль щотижня. Але назад до своєї камери я вже не повернуся. Мене одягнуть у чистий одяг і відведуть до камери смертників. Мені дадуть окремого наглядача. І вдень і вночі, коли я сплю чи прокидаюсь, я буду під безнастанним наглядом. Мені навіть не дозволять накритися укривалом з головою, щоб я не випередив державу і сам не задушився.
Увесь час на мене світитиме яскраве світло. Коли вже нарешті вони доволі вимучать мене, то якогось ранку виведуть у самій сорочці без коміра і виб’ють з-під ніг підпору. О, я знаю. Той мотуз, що мене на ньому повісять, бууде добре натягнений. Не один місяць фолсомський кат розтягає його, прив’язавши тягар, щоб він не пружинив.
І впаду я глибоко. У в’язничній канцелярії є дуже дотепні таблиці, схожі на ті, по яких вираховують відсотки. На них позначено глибину падіння залежно від ваги жертви. Я так схуд, що їм доведеться спустити мене дуже глибоко, аби зламати мені карк. Тоді глядачі поскидають шапки, а лікарі, коли я ще висітиму, притискатимуть вуха мені до грудей і лічитимуть ледве чутні удари мого серця, аж поки сповістять нарешті, що я помер.
Яке безглуздя! Ці нікчемні гробаки гадають, що мене можна вбити. Але я не помру, я — безсмертний. Різниця тільки в тому, що я знаю про це, а вони ні.
Ще б пак! Я й сам колись страчував людей, себто — був катом. Я добре пам’ятаю про це. Але я послуговувався мечем, а не мотузкою. Меч — шляхетніший, хоч, власне, усі катівські знаряддя безсилі. Бо хіба можна знищити дух мечем або мотузкою?