— Поснідайте, — сказав він, — а потім погуляйте. Зустрінемось опівдні.
Вони мовчки, як солдати, що підкоряються наказові, попарно піднялися сходами і зникли в готелі.
Гонтран подивився їм услід і спитав серйозним тоном:
— Де ви знайшли цих статистів?
Банкір ледь усміхнувся:
— Це дуже пристойні люди, біржовики, капіталісти.
І, помовчавши, вже з ширшою усмішкою додав:
— Займаються моїми справами.
Потім подався до нотаря, щоб іще раз перечитати документи, хоч кілька днів тому прислав їх цілком закінченими, в остаточній редакції.
У нотаря він застав лікаря Латона, з яким останнім часом обмінявся кількома листами, і вони довго й тихо розмовляли в кутку контори, де тільки й чути було, як скриплять, бігаючи по паперу, пера канцеляристів, наче то шаруділи якісь комахи.
Зустріч, на якій мали заснувати товариство, призначили на другу годину.
Кабінет нотаря прибрали, наче для концерту. Для акціонерів поставили два ряди стільців, якраз навпроти столу, де мав сидіти пан Ален із старшим діловодом. Справа була вельми важлива, і пан Ален надів фрак. Цей низенький, кругленький чоловік, що шамкотів, розмовляючи, був схожий на кульбабку.
Рівно о другій увійшов Андермат у супроводі маркіза, шурина і Поля Бретіньї, а за ними — семеро добродіїв, яких Гонтран назвав статистами. Андермат скидався на генерала. Одразу ж появились і старий Оріоль з Колосом. Здавалось, обидва вони були стурбовані і недовірливі, як завжди бувають селяни, коли їм доводиться щось підписувати. Доктор Латон прийшов останнім. Він помирився з Андерматом, покорившись у всьому, спритно перепросивши його і запропонувавши свої послуги.
У відповідь банкір, відчувши, що Латон в його руках, пообіцяв йому знадливу посаду головного лікаря нового курорту.
Коли всі ввійшли, в кімнаті запала глибока тиша.
Нотар озвався перший:
— Сідайте, панове.
Він сказав іще щось, але всі вже почали вмощуватись, і в тому гаморі його ніхто не почув.
Андермат узяв стільця й поставив його перед своїм військом, щоб бачити його; потім, коли всі посідали, сказав:
— Панове, мені не треба пояснювати мету, з якою ми тут зібралися. Маємо передусім створити нове товариство, акціонерами якого ви всі бажаєте бути. Проте я повинен повідомити вас про деякі деталі, що завдали нам певних труднощів. Перш ніж щось починати, я мусив упевнитись, що ми дістанемо потрібний дозвіл на заснування нової громадсько-корисної установи. Тепер така певність у мене є. Все, що лишається зробити в цьому відношенні, я зроблю. Я заручився підтримкою міністра. Але мене спиняє інше. Нам, панове, доведеться вступити в боротьбу з старим Анвальським товариством. Ми переможемо в цій боротьбі, переможемо й збагатіємо, не сумнівайтеся; а проте як колись у битвах воїнам був потрібен бойовий клич, так нам у сучаснім бою потрібна для нового курорту назва, гучна, приваблива, підходяща для реклами назва, яку слух сприймав би, як звук сурми, а око — як блискавку. Одначе ми, панове, перебуваємо в Анвалі і змінити назву місцевості не можемо. Лишається єдиний вихід: назвати по-новому наш курорт, тільки курорт. І ось що я пропоную. Наша лікарня міститиметься біля пагорба, що належить присутньому тут панові Оріолю, а наше майбутнє казино стоятиме на вершині цього самого пагорба. Тож можна сказати, що цей пагорб, або ця гора — бо то все-таки гора, хай невелика —є основою нашої установи, бо ми займаємо і підніжжя її, і вершину. То хіба не природно в такому разі назвати нашу установу: "Води Монт-Оріоля"[22] надавши курортові, що буде одним з найкращих у світі, ім’я першого власника? Віддаймо кесареві кесареве.
І зверніть увагу, панове, як прекрасно звучить ця назва.
"Монт-Оріоль" казатимуть так, як кажуть "Мон-Дор" [23] Вона притягає зір і слух, її добре видно, добре чути, вона запам’ятовується: "Монт-Оріоль! Монт-Оріоль! Води Монт-Оріоля!.."
І Андермат вигукував ці слова, кидав їх, як м’ячика, прислухався, як вони звучать.
Він говорив, удаючи розмову:
— "Ви їдете в Монт-Оріоль на води?"
— "Так, пані. Кажуть, монт-оріольські води просто чудові".
— "Справді, чудові. До того ж Монт-Оріоль — прегарне місце".
Він усміхався, вдаючи співрозмовників, міняв тон, коли говорив за даму, робив вітальний жест, передаючи мову чоловіка.
Потім заговорив звичайним голосом:
— Є якісь заперечення?
Акціонери відповіли хором:
— Ні, нема ніяких.
Три статисти заплескали в долоні.
Дядько Оріоль — схвильований, задоволений, підкорений, охоплений потаємними гордощами селянин а-вискочня, — усміхаючись, крутив у руках капелюха і мимоволі ствердно кивав головою, і це виказувало його радість, яку добре бачив Андермат, хоч він начебто й не дивився на нього.
Колос лишався спокійним, але був задоволений не менше за батька.
Тоді Андермат звернувся до нотаря:
— Зачитайте, будьте ласкаві, статут товариства, пане Ален.
І сів.
— Читайте, Маріне, — велів нотар своєму діловодові.
Маріне, жалюгідне, миршаве створіння, кахикнув і тоном проповідника з пафосом декламатора заходився перелічувати пункти статуту акціонерного товариства під назвою "Водолікарня Монт-Оріоль" в Анвалі, з капіталом два мільйони.
Оріоль перебив його.
— Хвилинку, одну хвилинку! — сказав він.
І витяг з кишені засмальцьований зшиток, з яким нобу-піні;іп тиждень у всіх нотарів та адвокатів у департаменту. То була копія статуту, що його батько й син Оріолі знали майже напам’ять.
Потім він поволі почепив на носа окуляри, відкинув голову, вмостився так, щоб краще розбирати букви, і наказав:
— Давай далі, Маріне.
Колос присунув стільця й собі втупився в батькові папери.
І Маріне почав читати знову. Старого Оріоля, якому трудно було впоратися з подвійною роботою — слухати і заразом читати, — мучив страх, що в документі замінять якесь слово; до того ж йому хотілося бачити, чи Андермат з нотаріусом, бува, не неремигуються, — і він на кожному рядку разів по десять спиняв канцеляриста, зводячи пані вець усі його ораторські ефекти.
Він весь час перепитував:
— Як ти шкажав? Що ти там шкажав? Я не рожчув, не так швидко!
Потім звертався до сина:
— Чи так воно, Колоше?
Колос, краще володіючи собою, відповідав: