У нього була грація актриси, легка хода танцівниці, спритні руки штукаря, він знав усю науку хитромудрого спокушання, якою постійно користувався.
Вертаючись з Гонтраном до готелю, Поль сказав похмуро:
— Що цьому шарлатанові там треба?
Граф спокійно відповів:
— Хто їх знає, цих авантурників? Такі люди пролазять скрізь. Він, мабуть, стомився від бродячого життя, від примх своєї іспанки, у якої служить не так за лікаря, як за лакея, а то й ще за когось. Шукає здобич. Хотів було спіймати дочку професора Клоша, та схибив, як сам казав. Молодша дочка Оріоля становить для нього не меншу цінність. І він пробує, намацує, винюхує, вивідує. Став би співвласником курорту, постарався б скинути того дурня Латона, і в усякому разі щоліта залучав би собі чудову клієнтуру на зиму… До цього, хай йому чорт, він і хилить.. Можна не сумніватися.
Глухий гнів і ревнива ворожість прокинулись у серці Поля.
Хтось крикпув:
— Агов!
їх доганяв Мазеллі.
Бретіньї спитав його з ущипливою іронією:
— Куди це ви так швидко біжите, докторе, наче женетесь за фортуною.
Італієць усміхнувся, але не зупинився, тільки обернувся і, задкуючи, засунув граціозним жестом комедіанта обидві руки в кишені, вивернув їх, показавши, що там порожнісінько. Потім сказав:
— Я ще не спіймав її.
І, елегантно повернувшись на носках, побіг далі, як людина, що дуже поспішає.
Після цього вони ще кілька разів зустрічали Мазеллі у доктора Онора, він умів догодити всім трьом жінкам завдяки безлічі дрібних приємних послуг, завдяки тій самій спритності, якою догодив, мабуть, і герцогині. Він усе вмів робити бездоганно — і говорити компліменти, і готувати макарони. Причому, з нього був чудовий кухар. Надівши, щоб не забруднитися, синій фартух служниці, а на голову кухарський паперовий ковпак, наспівуючи по-італійському неаполітанських пісень, він вправно порався на кухні і зовсім не здавався смішним, сам успіх розважав та чарував, навіть дурнувату служницю, яка казала про нього: "Достоту Ісус Христос!"
Незабаром його наміри стали явними, і Поль уже не сумнівався, що Мазеллі старається, щоб Шарлотта закохалася в нього.
І, здавалося, небезуспішно. Він вдався до таких лестощів, хитрощів, був такий догідливий, що. коли дівчица бачила його, її обличчя прояснялось, вона була явно задоволена.
Поль і собі, навіть до пуття не усвідомлюючи того, став поводитись, як закоханий і як суперник. Побачивши доктора біля Шарлотти, він теж підходив до неї і, з властиво^ йому прямотою, старався завоювати прихильність дівчину. З грубуватою ніжністю, по-братському віддано, він говорив їй: "Я вас дуже люблю, повірте!" — але говорив 3 такою фамільярною щирістю, що його слова не можна було вважати любовним освідченням.
Здивований несподіваним суперництвом, Мазеллі пускав у хід всі свої здібності, і коли Бретіньї, вражений ревноща-ми, тими наївними ревнощами, які чоловік відчуває д0 кожної жінки, навіть не коханої, а такої, що тільки подобається йому, — коли Бретіньї з своєю природною пристрастю ставав різким та погордливим, італієць, який був більш гнучкий і завжди володів собою, відповідав дотепними жартами, влучними шпильками і глузливими компліментами.
Це була щоденна боротьба, якою обидва захопилися, хоч, може, ні той, ні той не мав якоїсь певної мети. Вони це хотіли поступитись, як ті собаки, що вчепилися в одну кістку.
До Шарлотти знову повернувся добрий настрій, аде якесь тонке лукавство, щось нез'ясовне, не таке щире, як колись, з’явилось у її усмішці та погляді. Здавалося, Гонт. ранова зрада її навчила, підготувала до майбутніх розчарувань, зробила хитрішою і обережнішою. Вона тонко і вправно маневрувала між обома закоханими, кожному казала те, що слід було казати, аби не викликати сутички між ними, ніколи жодному з них не віддала переваги, трохи глузувала з кожного в присутності суперника, лишаючи їх в однаковому становищі, і навіть ніби не зважала серйозно на жодного. І в усьому цьому не було кокетства, а тільки весела хлоп’яча задиркуватість, яка часом робить дівчат непереможними.
Та ось Мазеллі начебто дістав перевагу. Стосунки мЬк ним і Шарлоттою, здавалося, стали ближчі, немовби появилася якась таємна згода. Розмовляючи з дівчиною, він спритні руки штукаря, він знав усю науку хитромудрого спокушання, якою постійно користувався.
Вертаючись з Гонтраном до готелю, Поль сказав похмуро:
— Що цьому шарлатанові там треба?
Граф спокійно відповів:
— Хто їх знає, цих авантурників? Такі люди пролазять скрізь. Він, мабуть, стомився від бродячого життя, від примх своєї іспанки, у якої служить не так за лікаря, як за лакея, а то й ще за когось. Шукає здобич. Хотів було спіймати дочку професора Клоша, та схибив, як сам казав. Молодша дочка Оріоля становить для нього не меншу цінність. І він пробує, намацує, винюхує, вивідує. Став би співвласником курорту, постарався б скинути того дурня Латона, і в усякому разі щоліта залучав би собі чудову клієнтуру на зиму… До цього, хай йому чорт, він і хилить… Можна не сумніватися.
Глухий гнів і ревнива ворожість прокинулись у серці Поля.
Хтось крикнув:
— Агов!
їх доганяв Мазеллі.
Бретіньї спитав його з ущипливою іронією:
— Куди це ви так швидко біжите, докторе, наче женетесь за фортуною.
Італієць усміхнувся, але не зупинився, тільки обернувся і, задкуючи, засунув граціозним жестом комедіанта обидві руки в кишені, вивернув їх, показавши, що там порожнісінько. Потім сказав:
— Я ще не спіймав її.
І, елегантно повернувшись на носках, побіг далі, як людина, що дуже поспішає.
Після цього вони ще кілька разів зустрічали Мазеллі у доктора Онора, він умів догодити всім трьом жінкам завдяки безлічі дрібних приємних послуг, завдяки тій самій спритності, якою догодив, мабуть, і герцогині. Він усе вмів робити бездоганно — і говорити компліменти, і готувати макарони. Причому, з нього був чудовий кухар. Надівши, щоб не забруднитися, синій фартух служниці, а на голову кухарський паперовий ковпак, наспівуючи по-італійському неаполітанських пісень, він вправно порався на кухні і зовсім не здавався смішним, сам успіх розважав та чарував, навіть дурнувату служницю, яка казала про нього: "Достоту Ісус Христос!"