І, нарешті, те найсолодше. Товаришка Клєчко просить важливого гостя потурбуватись і відвідати її скромне приватне мешкання. що знаходиться всього кілька десятків кроків звідсіль. Як не погодитись! Зубов весь щастя. Не йдуть, а їдуть, і вже не машиною, а тачанкою. Темно. Заїжджають до якогось селянського двору, заходять до хати. Світять. Тепле, притульне гніздо, з безліччю, під саму стелю, подушок. Клєчко розпускає свої чари повним ходом, просить гостя роздягатися, почувати себе зовсім, як дома… Ось тут альбом, може переглянути — вона тільки вийде на хвилину і відразу назад. Зубов, розуміється, не силує себе вагатися, роздягнувся, розстебнувся, відложив зброю і ліг на ліжко в блаженному очікуванні чарівної товаришки. Не довго чекав — вбігла розсміяна, прекрасна, вже переодягнута. — Олександре Івановичу! Встаньте — поговоримо. Він вагається. — Встаньте, встаньте! — дуже кокетливо. Олександр Іванович встав. — Прошу сісти! — Сів. — Олександре Івановичу! А скажіть, будь ласка, як це сталося, що ви тут і чому це вас післано збирати у нас зерно?
— Вам цікаво? — питає Зубов, півжартом, але з ноткою здивовання.
— Навіть дуже, — каже чарівна Клєчко.
— Аз яких-таких мотивів? — питає той у свою чергу.
— З дуже простих, — каже Клєчко — Я повстанка Маруся! Це був, кажу вам, сюрприз! — Ах, от як! — викрикнув Зубов.
— То значить, ви… Маруся?
— От як бачите, — ствердила дуже спокійно "партрайвиконкомша".
— Пікантно, — каже Зубов і пробує встати.
— Не турбуйтесь, будь ласка, вставати… Ніякі ваші рухи не принесуть вам полегші!
— І не пробую. Раз ми дійшли до цього місця так гладко, можна надіятися, що я в досвідчених руках, — каже Зубов і, як зазначила Маруся, при цих словах помітно почав бліднути. І, мабуть, мав на це причини, бо Маруся почала з ним цікавий діалог з безліччю питань, на які товариш Зубов мусив досить докладно відповісти. У висліді в руках Марусі опинився весь план хлібозаготівель, всі таємні накази, всі прізвища провідних комісарів. На закінчення Маруся йому сказала: — Олександре Івановичу! Якщо ваші зізнання виявляться правдою, вас випустять живим, але якщо хоч одно з них не буде точним, — затямте собі — ми потрапимо спустити вам штани з тієї матерії, в якій ви родились на цей невеселий світ. Надіюсь — мене зрозуміли?
— Цілком, — відповів Зубов, — і не роблю собі ніяких ілюзій. Ви взяли мене першим вашим словом, а мушу вам сказати, що все-таки, як не кажіть, — я терта рибина, і вмирати за таку, як ви, жінку сто разів почесніше, ніж за всі істини Маркса.
— Бачу, що ви мужчина, — сказала Маруся, — і як все піде гаразд, по певному часі ви дістанете волю.
— Даремно. Я буду розстріляний все одно, бо як мене не розстріляє чека, то я сам пущу собі в лоб кулю.
— Даремний песимізм.
— Не сказав би, що це песимізм. Скорше розпука.
— Що вас оступачено?
— Ні. Що не зможу нікому сказати, що я знав одну жінку, варту цієї назви.
І Маруся після казала: — Він мені в цей момент направду подобався. Від нього віяло щирістю. Міцний, як з криці, мужчина, здоровий, ясні, чисті очі, і я не втерпіла: — Ах, — кажу, — коли б ви та не були у нас заразою, а справжнім мужем. Прекрасне м’ясо! А він, каналія, визивно сміється, і тільки, каже Маруся, побоялась вона гріха та своїх хлопців, що стояли під кожним вікном на чатах, а то б я, каже, того ворога перше, ніж пустити його "в расход", випробувала і з інших боків. А до всього він розлігся і каже: — Без вас, Марусю, життя моє не буде нічого варте! І дивно-предивно, як може хто відповісти! Що між тими людьми переважало. Боже, чи чортове. І от, Мар’яно, що ти скажеш на це. — питала Татяна, а Мар’яна слухала її, повна захоплення.
— І це правда?
— Розуміється, правда.
— І чим те скінчилося?
— Йде ліквідація пунктів.
— І думаєш, Зубов буде випущений.
— Напевно. Я тільки цікава, що він буде робити, коли, скажімо, по тижневі вернеться до Москви.
— Думаєш, він вернеться. А цікаво! Винятково цікаво. А де Микола. — дещо притишеним голосом спитала Мар’яна, і зір її деякий час впирався в обличчя Тані. Та спокійно казала: — О! Він буває в різних місцях. Навіть, там, на Заході, у Петлюри.
— А як з тобою?
— Що зо мною… Зараз іду до Івана, і ми рішимо. Я вже маю рішення.
— Ідеш до нього? — ще дискретніше спитала Мар’яна.
— Іду до Києва, до Петра. Звідти їду до Сибіру. Розумієш?
Мар’яна спокійно сказала: — Розумію, Таню.
IV
За два тижні Таня лишила хутір. Спокійно, без зайвого гамору. Поїхала на станцію до Миронівки, нічого зайвого не брала, ніхто її не проводив. Старий мовчав, мов граніт, Іван уникав розмови і був понурий, Андрій напередодні півночі проговорив з сестрою, прощаючись, міцно її цілував… Мар’яна тихо плакала, особливо напередодні, звечора, Василько дивився на всіх, не розумів, що діється, питав Таню, чого вона їде до Києва.
Реквізиції дещо притихли. З’явилася надія, і люди знов почали рухатись. Наближалась рання, нерівна весна. З потеплінням Андрій має знов вертатись до Черкас, Василько вже пішов до Канева і мешкав у Лоханських.
Був великий піст з несподівано теплим першим тижнем, зі сніговіями, вогкими, рвучими вітрами. Старий ходив до Ліпляви говіти. Туди і назад — це добрий шматок дороги, старий ходив поволі, багато думав, а вдома часто брався за свої улюблені книги.
Напередодні від’їзду Андрія Іван був у млині, — тут недалеко, сім верстов над Дніпром, у Білого.
З заходу насувалися великі чорні хмари, швидко ставало темно, на хуторі тихо, безлюдно, порожньо. Вікно Андрія рівно світилося, на столі стояла мала лампа під зеленим абажуром, Андрій сидить, похилений над столом і готується до іспитів.
Раптом скрипнули двері, і на порозі з’явилась Мар’яна.
— Можна, Андрію? — чує він голос.
Не повертаючись, Андрій відриває стомлені очі від книжки.
— Заходь, — каже спокійно з глибини кімнати, не повертається і не дивиться назад. Мар’яна легко, нечутно перебігла простір від дверей до столу, легко, граючись, закрила долонями очі Андрієві.
— Мар’яно, — сказав все ще спокійно Андрій і намагався повернути голову.
— Андрію, — вирвалось у неї пошепки, вона нахилилась над ним, обняла голову і почала палко його цілувати. Андрій виразно відчув биття її серця.