Не було куди йти і що робити. Та й не можна було… До самого вечора лежав на кручі, злившись разом з пнями, що, вгрузлі в землю, заливаються поволі мохом, їсти принесли, сказали — "все в порядку", запитав про батька. Дмитро забрав коні, повів до броду, облив їх водою і привів назад.
Між дерева напхалась темнота, і стало чорно. Прийшов Дмитро і, граючись, розложив багаття. Іван обгорнувся кожухом, підложив під голову купу моху з дерезою, надихався мішаниною земних запахів і задрімав. Йому ввижалося, що він на фронті, що тут десь тягнуться окопи, на горі — застава і зараз відкриють гармати вогонь. Чорне підземелля, вогкість — і на тому прокинувся.
Нічого нема. Все в порядку. Далі продовжував свій півсон — про те, як в таборі полонених сказали, що кінець, що вони йдуть додому. Як то легко збиралось і летілось хорими крилами на той вимріяний схід… Як спалось на запльованих помостах станцій, між тифозними, чекалось поїздів! І як то пилось "кіпяток" без цукру — і жилось, і страшно жилось, і жити хотілось. І нарешті — на! Україна… Київ… Дніпро… Хутір. І от на цьому лугу недавно бігали, і того дня він був, здається, у фраку, — тисячу років тому, перед цією підлою ерою… А тепер тільки врослий в землю звір-звірюка, якому нічого навіть не шкода.
І знов задрімнув Іван, і вогник Дмитрів погас, і стало вогко. І раптом гукають: — Іване!
Він зривається, згріб у праву рушницю, в ліву — бомбу, встав і наслухує, мов лебідь, загрожений ворогом. — Іване! — чує згори виразно голос Наталки.
— Це ти? — кинув від себе Іван.
— Та я, — стишено й ласкаво.
— То ходи, — кидає далі в темноту перед себе.
— Ні. Ти ходи! — відзивається темнота. Іван обережно, весь схвильований, ступає, під ступнями тріщить хруст. Зупиняється, ніби не вірить, і наслухує. — Сміло вперед! — кличе Наталка.
Іван виходить і бачить, що ті кущі ховають не одну Наталку. Біля неї — кілька тіней. — Руки вгору! — тріпнуло Іваном, але це була тільки одна секунда. До свідомості дійшов голос Водяного.
— Здоров, Іване Григоровичу!
— А! Здоров! Здоров!
— А я ж тобі казала, що гості будуть. Не вірив, — говорить Наталка.
— Герой, герой! — поплескав Іван по плечі Наталку. — І що там сталося?
— Нічого не сталося, все стоїть на місці. Хочемо забрати тебе з собою, — каже півжартом Водяний.
— Що це за химерія така? Мене, скромного гречкосія, і втягувати в героїчні справи.
— Нічого. Не будеш, брате, каятись. Наталочці вдячні, що привела. Але — відразу в путь! Пішли, пішли, — сказав Водяний.
— А це таки направду треба? — питає ще Іван.
— Ну ж ти і боягуз, Іване!
— Зайцю, Миколо, також потрібна вигадка. Не всім же бути тиграми. Хоча б сказав, куди й по що, а то, чого доброго, хочеш здивувати старого вояку. А маєш хоч порядного коня?
— Пішли, — сказав Водяний.
— У мене тут, Миколо, хазяйство.
— Не бійся. Я залишаюсь, — каже Наталка.
— А пукавку брати чи ні? — питає Іван.
— Краще брати, — вже на ходу каже Водяний.
І всі пішли під гору, поміж клейкими стовбурами, потріскуючи сухим хмизом. На узліссі стояло четверо коней, і один з них для Івана. — Ану, чи лишилось у мене хоч на нюх табаки від козака. Господи поможи, а ти, Наталко, не дивися, бо все-таки кришка сорому лицарського у мене зосталася, — говорив Іван і тяжко звівся на сідло.
— Баттарея! За мной! — скомандував згори.
— Я мав намір взяти для тебе корову, та не було під рукою, — казав Водяний.
— Мені здається, що скоро і ви на коровах поїдете. Цікаво, де це ті коні беруться, — розважає Іван.
Поїхали ступою, узліссям — гусаком. Позаду Іван. Лишилась Наталка, сама-одна на узліссі, в тіні кучерявої сосни. Ніч духманна, темно-прозора, полтавська. Справа — поле з хлібами, зліва — сосни та дуби. Тихо і свіжо, назустріч тягне болотом. Коні йдуть, спотикаючись, інколи травою узлісся, порою полем убрід, по черево, пшеницею. То тут, то там випурхують сполохані сонні куріпки, смертельно кричать і стрімголов вгрузають у порожню, темну безвість.
Десь тут справа на узгір’ї має бути хутір Свининці, зліва за лісом — болота, ген аж туди, до Роздолу. Просто — хутір Пильний зі знаним своїм тартаком.
— Моє царство, — казав Водяний, показуючи перед себе натаєм у темноту. — Аж до Переяслава большевика і на рецепт не дістанеш.
— Це здорово, — казав Іван. — А я на своєму віку навіть офіцером бував, а от козакую вперше.
— Не зашкодить і це, — відповідає йому здалека Водяний.
— Екскурсії в історію бувають також приємні. Наприклад, роблять розкопи, — говорив Іван, а кінь під ним спотикається. Обидва хлопці їхали мовчки.
Водяний їхав рівно, весело, звично. Здавалось — не кінь з верхівцем, а кентавр, що легко, ніби по хвилях, гойдається верхом своєї голови.
— Ваше високоблагородіє! А чи скоро будемо на місці? У мене починає паритись зад, — не вгавав Іван.
— Коли б ти був попав у руки того брюнета, він би тобі ще не так спарив, — казав між іншим Водяний, бо думав саме не про те.
— А ти ж його відки знаєш.
— Був з ним кумом.
Виїхали на пільну дорогу, і Водяний мовчки рушив учвал. За ним потягнулись обидва вершники, а на певній віддалі рушив і кінь Іванів. Іван пригадує собі свої часи на коні, було, здається, зовсім отак, тільки за ним, звичайно, гриміли колеса гармат і рипіли сідла. Раз-два, раз-два, раз-два!
Дорога м’яка, коні бігли граючись, запахло кінським потом. Ліс скінчився, і наліво забілів туман над болотом Роздолу. Скоро звернули ліворуч, і Іван пізнав роздольський тартак.
В’їхали на широке, обведене сторчовим парканом подвір’я, перед подібним до морозівського будинку. О, Іван знає ці місця і за молодості бував тут залюбки, бо була тут знана свого часу панна Ганна, яка не одного брала у свій полон, а між ними також Івана. Тепер, здається, її нема. Вийшла заміж десь до Хоцьок і також, здається, зосталась "московкою".
Одне з вікон будинку світилося, вершники мовчки зійшли з коней, Водяний та Іван передали свої коні хлопцям, а самі пішли до хати. У сінях висів закоптілий круглий ліхтар, а на скрині з висівками сиділо двоє з гвинтівками між ногами і бомбами за поясом. При вході Водяного обидва встали. — Здорові були! — кинув Водяний. — Дай Боже, пане сотнику, — відповіли ті з посмішкою.