— Глупота! — буркнув Водяний.
— Ви так думаєте?
— Так.
— Може бути. Я уявляю собі таке життя… Без шлюбу… І на що тоді сходитися взагалі?..Вона приводить приклад звірини… Але я не можу допустити, що я і звірина — те саме. Взагалі на світі є різні вподобання. Я тільки не можу збагнути, як можна такі ось речі рекомендувати для молоді. Більше: для практики, для публіки, для удержавлення… Вони ніби проти християнського шлюбу. Я цікава знати, що може шкодити їм християнський шлюб? Тож у тому стільки краси, поезії, традиція… І взагалі. Хіба християнство конечно треба переслідувати? Ви, напевно, вірите в Бога…
— Вірю!
— Я так і знала. Ваш батько — духовний…
— Ні. Це не тому. Мій батько тільки дячок.
— А чому?
— Це досить довго казати.
— Потрудіться, потрудіться, Миколо Івановичу… Я цікава.
— Вірую, Господи, і ісповідую, яко ти єси воістину Христос, син Бога живого… Ви чуєте ці слова?
— Ну?
— Вслухайтеся в їх звучання. "Син Бога живого".
— Вас дуже цікаво слухати. Вчора ви висловилися блискуче. Мені інколи приходять такі думки: ми стоїмо на якійсь грані. Всьому приходить якийсь кінець.
— Якийсь кінець, але не кінець... Ми, росіяни, тільки почали сумніватися. Навіть сумніваємось, чи є Бог. Це тільки сумнів, але ми віруємо. В душі ми вічно віруємо. Ми не можемо без віри. Віра у нас буде вічно. Навіть в атеїзм… Я вам кажу: у нас нема атеїстів. У нас є віруючі в атеїзм, а ті люди страшно небезпечні, бо вони фанатики. Ті, що кажуть "вірую", є люди спокійні. Ті, що мовчать, це — збайдужілі; але найнебезпечніші ті, що кажуть "не вірю". Особливо ті, що кажуть: "вірю тільки в розум людини". Це зовсім сфанатизовані індивідуми. І не дай Бог, щоб вони взяли в руки владу.
— Чому не дай Бог?
— Бо вони будуть переслідувати невіруючих. Це нові християни. Потече ще раз кров в ім’я Христа. Вони будуть гнати тих, що кажуть "вірую", але в дійсності вони переслідуватимуть невіруючих…
— Думаєте, що ми невіруючі? Я теж кажу, що я вірую…
— Так. Ви спокійно слухаєте, коли вам хтось каже: не вірю…
Навіть коли у нас кажуть: немає Бога… Ви зовсім його за те не переслідуєте. Ви тільки посміхаєтесь і знизуєте плечем. Чи не так?
— Ну, а що ж я маю з такими робити? Це справа сумління..
— Але не так вам скаже атеїст. Він скаже: тим, що ви вірите, ви підтримуєте релігію. Релігія — це опіум для народу. Попи — це народні експлуататори… Тому ви не маєте права вірити… З вами на Сибір…
— По-моєму, людина має право жити, як їй подобається… Але з вірою краще жити, як без віри. В християнстві. Ми родимось, нас хрестять духом святим. Це символ. Нам дають щось святе в уста, в серце. Після нам кажуть: любіться, любіть ближнього… Хіба це кепська річ — любити ближнього?
— Очевидно, кепська. Особливо, коли ближній має мільйон, а інший хтось не має…
— Миколо Івановичу! Це ваша думка?
— Хіба я сказав, що моя. Я такого не сказав і не скажу. Хочете знати чому?
— Навіть дуже.
— А тому, що я не заздрю тим, що мають мільйон. Ви чули цю пісеньку:
"Буржуй, без разсуждєнья давай-ка міліони!"
— Цікаво, що вони зроблять з тими мільйонами, коли відберуть їх від буржуя, — говорила Таня задумано і цілком поважно.
— Проп’ють! — коротко відповів Водяний. — В тім то й справа.
— Мільйон не проп’ють, — каже Таня.
— Не мільйон, а більйон, — повільно обертається на своїх козлах і говорить байдужим голосом старий Мороз. — Проп’ють каналії, — і після того знов обертається до коней…
— Цікаво, — каже Таня. — Дуже цікаво.
— Дуже цікаво, — повторює Водяний.
Василь на козлах сидить мовчки, але він слухає. Йому це дуже, а навіть безмірно цікаво. Водяний взагалі його інтересує. Він капітан, військовий. Він був у Петрограді, а Петроград — це місце, де жив цар. Він увесь час щось хоче запитати, але не відважується. Наступила коротенька павза. Василя ніби щось укололо. Він обертається і швидко питає: — Миколо Івановичу? Ви були в Петрограді?
— Був, Васю.
— А ви бачили царя?
— Бачив.
— А який цар?
— Великий!
Тут Водяний ужив підступу. Він знає, з ким розмовляє.
— А ви проти царя, чи за ним?
— Не против і не за… Я був невтральний.
— А у нас є Яшка. Він каже: "Цар був сволоч. Він переслідував жидів…" Це правда, що цар переслідував жидів?
— Наш цар, друже мій молодий, нікого не переслідував. Наш цар був… Як тобі сказати — ревматик… Він мав духовий ревматизм. Він був цар, але і не цар. Він ніби когось переслідував, але він нікого не переслідував. Росія, братику, управлялась ревматичною душею.
Цього Василь не зрозумів, але не відважувався розпитувати далі. Можливо, Водяний навмисне відповів йому так. Василеві тільки заімпонувало, що з ним так говорять — поважно і солідно. Водяний йому подобається. Тані він подобається також. Він це бачить. Він може дійсно подобатись. Людина з головою, що й казати.
Бричка гойдається на вибоїнах. Тікають верби і кущі верболозу. Наближаються дуби і осокори. Великі дуби і великі осокори. Далі Дніпро. Над ним чорні хмарини і вітер, що летить з заходу. Удари дзвону замовкли. Наганяють гурти людей — мужчин і жінок. — Дай-бо! — чується повсякчасно. — Драствуйте! Минають і минають, не швидко, легким, байдужим трусячком. Колеса м’яко котяться, западають сюди, западають туди. Іван при цьому думає: які-то дороги в Німеччині, а які у нас. Сором! Просто сором… Але йому чомусь подобаються ці свої м’які дороги. Вони дуже близькі серцю, і хоч колеса по них біжать нерівно, однак почуваєшся весело і приємно.
IV
Великий собор, з великими вікнами, великими образами з життя Ісуса, з величезними зображеннями святих князів Володимира, Бориса і Гліба, княгині Ольги, святих Антонія і Феодосія Печерських, мальованих під візантійський стиль, — був наповнений рівним і розливним співом Херувимської, коли родина Морозів увійшла до його середини. Густий і пахучий кадильний дим здіймався з вівтаря за монументальним іконостасом, на якому, ніби в золотому серпанку, сяяли ризи ікон, освічені безліччю палаючих свічок.
Багато золота, світла, пахощів, багато барв.
Над усім звисало величезне, химерно скомпоноване, золочене панікадило з палаючими жовтими восковими свічами. Свіжі, соковиті голоси хористів, баси вперемішку з сопранами, переливаючись і розливаючись широкими каскадами, здіймалися під саме всипане золотими зорями небо храму, на якому шестикрилі херувими і серафими оточували величезний і маєстатичний образ благословлячого Бога-Саваофа.