— Яку? Яку? — делікатно і обережно, нагинаючись, мов лоза над сторчаном, питає Сопрон.
— Яку? А от! — вказує він перстом на буфет.
— Буфет? — питає Сопрон. — Не дамо! Не дамо! Буфет наш… Нікому не дамо. Зрештою, кожний українець любить також випити.
— Українець? — високо і різко перечить Афоген Васильович. — Любить, правильно… Але що?
— Горілку, Афогене Васильовичу… Звичайну собі горілку.
— Брагу! От що… — перечить Афоген Васильович.
— Ні-і! Брагу п’є руський, — протягло, з виглядом знавця, майже співчутливо вимовляє Сопрон.
— Так, брагу п’є руський, — вмішався до розмови і Микола Степанович, виконавши свій обов’язок біля буфету. Його бас ще спотужнів. — Я, — каже він, — коли був… — але його перериває поява у вітальні старого Мороза… Він тільки що увійшов, бо треба було наперед полагодити все надворі. Помічається стареча втома і своєрідна блідість, яка ледве проникає до ока спостерігача. Майже все обличчя його вкрите заростом, і незначні голі місця на вилицях мають майже ту саму барву, що і волосся. Всі знають, що господар ще нічого, за своїм недільним звичаєм, не їв.
— Григоре Івановичу! Чарочку, чарочку, — звернувся до нього Афоген Васильович.
— Чарочку так, але перш за все, Афогене Васильовичу, плоть вимагає свого. Думаю, що наша Омелянчиха почастує нас добрим борщиком… А потім уже і дай Боже! — і він досить незграбно повернувся біля своїх гостей і звернувся до пань. — Шановні мої пані!.Не погордуйте нашою скромною гостиною. Просю ласкаво далі!..
Петро та Іван повторили слова батька. Всі встали. Зашумів шовк дамських одягів. Петро подав руку Наталі Петрівні, Іван — Марії Олександрівні. Решта йшли, як хто уважав за краще. Старий Мороз зайняв своє чільне місце. Від нього вправо і вліво засідали гості. Омелянчиха внесла вази з бульйоном. Всі почали наповняти свої тарелі янтарно-жовтою пахучою рідиною, і тільки один старий Мороз дістав окремо порядну тарілку доброго борщу зі сметаною.
Це була неймовірна річ. Це був просто визив. З цього приводу розпочалася дискусія, і відкрив її, як і треба було сподіватися, шановний Афоген Васильович. Він звернувся до Татяни, а що його очі вже світилися делікатним огником, тому і розмова його була насичена відповідним запалом. Запинаючи під шиєю серветку і вдивляючись у бульйон, він сказав просто: — Наша шановна Татяна Григорівна рішила почастувати нас по-французькому. Хвалю. Культуру французів ціню дуже. Але коли я дивлюся на ці дві… Як тут вам краще сказати… на ці два витвори культури, цей ось борщ і цей ось бульйон… Дозвольте! Чому, так екать, бульйон, а не борщ?
— Але, Афогене Васильовичу, — звернулась до нього Наталія Петрівна з виразним докором.
— Пардон! Я тут тільки підведу підсумки. Ні, ні, ні! Прошу хвилинку уваги. Я тільки хочу підсумки... Бульйон! Прекрасна річ, чудова… Який аромат! Хвала і шана… Але я до борщу маю особливі нахили. Я вам кажу: о-соб-ли-ві… Тааак! Борщ із сметаною… Це поезія. Справжня гоголівська, малоросійська ніч… Запахи, смак! Коли б я бачив кольонську воду з написом "малоросійська ніч", то я б уважав — це назва не для якоїсь води, а якраз для борщу… Так! Борщеві дати таку назву, а до всього — позолочену етикету! Мене іноді цікавить: хто міг бути винахідником борщу?
— Українці, — кинув через стіл Петро.
— Лож єсть… Його видумали ми, малороси, — рішуче заперечив Афоген Васильович..
— А скажіть, Афогене Васильовичу, — звернулась до нього його сусідка Мар’яна. — Чи це правда, що якийсь ваш родич є українським письменником?
— Нечуй-Левицький. Є такий, — майже суворо відізвався Афоген Васильович.
— І що ж ви на те?
— Я? Я його ніколи не читав… І не буду! — твердо сказав він, сьорбаючи бульйон.
— А чи хтось між нами читав його взагалі? — звернувся з питанням до всіх Петро.
Ніхто не відповів. По маленькій перерві сказав Водяний:
— Думаю, що найбільше з літературою мав діла я. Вибачте мені за таке зухвальство. Не те, щоб я більше за всіх читав, — я мав час над тим думати. У війську, хто хоче, має досить часу. І от я вам скажу: розуміється, ніхто з нас не читав Левицького. Я, правда, чув. Мав навіть у руках якусь його книжку… "Батюшки та матушки"… Щось у цьому роді… Але я вам відкриюсь цілком: я чомусь не хотів її прочитати. Чому? Не можу сказати, чому. Не тому, що Афоген Васильович… Афогене Васильовичу, — звернувся Водяний уже просто до нього. — Я не такий засадничий, як ви… Я шаную кожну порядно висловлену думку. Дуже просто, чому. Бо кожна думка, а особливо думка мистецьки висловлена, збагачує мене… А як вона написана, якою мовою — для мене все одно. Аби тільки я те зрозумів. Але до літератури, писаної українською мовою, я маю особисте застереження.
— І я також, — буркнув Афоген Васильович.
— Я вже сказав, що у мене своє застереження…
— Цікаво, — буркнув знов Афоген Васильович.
— По-моєму, та література плитка. Вона не порушує проблем…
— Але ж ви її ніколи не читали, — вмішується знову Петро Григорович.
Всі засміялися. Це було причиною, що розмова змінилася. Всі відчули, що говорити про такі речі досить ризиковно. У мужчин дуже швидко здійнявся настрій. Це передалось і жінкам. Довкола столу стало тепліше і інтимніше. Нічого дивного, що Мар’яна почала знов сміятися, блищати сюди й туди своїми каштановими очима. її дикувате, розхвильоване волосся настовбурчилось. Шкода, що сидить біля неї якраз Афоген Васильович. Інакше вона вже почала б свою газардну[18] гру. Але і так очі її вже виграють і стрибають безліччю бісиків через стіл… І то в напрямку Івана…
Василь ці речі бачить і переживає. Василь усе бачить. Він споглядає на Афогена Васильовича, і йому все здається, що той встане і своїм високим тенором крикне: "Вон!" Але Афоген Васильович тут не той самий, що в класі. Тут він говорить, жартує — правда, і сердиться, але сердиться зовсім не так, і з ним дається говорити.
Татяна рішила бути коло столу. Товариство їй робить Микола Іванович Водяний. Розмовляють вони витримано і коректно. І на них помітний вплив алкоголю, але вони вміють себе стримувати. Таня тільки зарожевілась і трохи випросталась.
— Я пропоную, — казала вона, — цю зиму провести у нас. Братів ми так скоро не відпустимо. Досить чекали иа них. Сопрон мусить пробути принаймні до Різдва. На Різдво я пропоную зробити у нас велике свято. Будемо гостювати, колядувати, їздити, ходити на сковзанку, на полювання — словом, забавляться. Я цілі три роки не виходила з роботи. День у день, без зміни і перерви. Мусимо хоча частинно нагородити себе. Ні?