Так. З ним уже не можна говорити. Раз Грицько, якого вже почали величати Івановичем, щось вбив собі в голову, то з ним уже не можна говорити. А що вбивав він собі в голову направду не дурні речі, а тут був чомусь зовсім переконаний, то говорити йому щось проти було все одно, що сваритися з хмарами. Грицько Іванович, а пізніше Григор Іванович робив своє діло з такою послідовністю, що ніяке стороннє слово, будь воно сказане самим канівським протоієреєм, не могло тут що-небудь змінити.
Досить того, що як Сопрон підріс (а тим часом Бог йому подарував Петруся та Івана), то Грицько Мороз рішив здійснити свій намір. І пішов він з цією думкою наперед до канівського протоієрея. — Так і так, батюшко! Маю, мовляв, дитину і хотів би, як то кажуть, дати трохи світла до її розуму… Чи ж ні? Сам я, либонь, грамоту не дуже знаю… Так от, прочитати ще часослова чи Псалтиря доведу, але до великих книг зовсім не способний… — А йому покійний протоієрей каже: — Та що ти? (Тоді ще Грицькові казали просто ти). Хочеш змарнувати робочу силу? Чи ж тобі не треба парубка дома? Не раджу я тобі того робити.
Ні. Не погодився з такою радою Грицько. Пішов він таки своєю стежкою далі. Пішов він просто до директора школи, тоді ще не Афогена Васильовича, а покійного Романовича-Ткаченка. А той мав такі сильні козацькі вуса, що міг дуже легко замотувати їх не тільки довкола вух, але й довкола шиї. Так той козарлюга й каже Грицькові: — Це, каже він, добре, але з цього нічого не вийде… Ви, дядьку, либонь, гаразд знаєте, що наше учіліще предзначено для вищих сословій нашей родіни… Найнижче, що тут ще може вчитися, це діти дячків… Але не нижче…
Це кепсько. Вийшов Грицько від директора, думка у нього погана. Знає він гаразд і добре, що і до чого. Не треба йому казати два рази. Мужик він, хоча і пишеться десь у метриках козак, але який він там у дідька лисого козак. Коли б він козак, як це було десь і колись, то він трохи інакше поговорив би з тим Романовичем-Ткаченком. Він би йому загнув таку іжицю на доказ, що той би тямив її досить-таки довго, та й хтозна, чи не переказав би її своїм дітям. Але Грицько є Грицько. Мужик, і точка. Що тут вихиляти хвостом. Однак він не зупинився перед цією барикадою, а рішив і її взяти боєм. Вже в той час Грицько мав за душею, як то кажуть, гріш. Мав він повні комори та обори. Ніхто вже не міг сказати, що Грицько — голодранець собі та й годі. Грицько, не довго думаючи і не особливо тратячи слова, прийшов до такого переконання: не можна мужикові без титулу, то, може, вдасться йому з чимсь іншим. Набрав Грицько хуру борошна та мішок солонини, та кошик ковбас, та кілька курей та готівкою червінців зо три та й поїхав до Романовича-Ткаченка. Той зустрів його, як і перед тим, але Грицько замість слів почав звалювати йому зі своїх широких плечей якісь лантухи. — А це що? — питає Романович-Ткаченко. — А тож як? — Той питає, а той носить, той питає, а той носить, і коли все зібралося гарненько разом, то Романович-Ткаченко не знайшовся в своєму збентеженні ні на що інше, як тільки крикнути: — Та добре! Скільки там тих ковбас?
— Та… Трішки… Дрібничка, — каже вкрай зніяковілий Гриць-ко. Він в той час виглядав дивно. Почала у нього рости густа борода, і він її не голив. Був все зарослий, мов жид з Біблії. Тоді ще русявий. Скінчилося це все тим, що Сопрона таки записали до Канівського двокласного городського імені Пушкіна учіліща, бо вищої початкової школи тоді ще не було.
І так воно йде, аж до останнього дня, коли в тій самій школі вже сидять діти дітей Грицька, а з ними в тій самій школі сидять сотні таких самих Грицькових внуків, що виросли під солом’яними стріхами мужицьких хат.
І от перед нами лежить хутір, справжній хутір, шматок добірної землі, засаджений і заставлений потрібними речами. І сад, і висад, і пасіка, і город… Дім Мороза просторий, а в ньому повно і ситно. І над ним небо — своє і добре.
Холодного ранку в понеділок Іван зрозумів остаточно, що він дома. Він одразу увійшов на своє місце. Ось він уже одягнутий у свою "капоту" з жовтою вставкою на лівому рукаві, в якій прийшов з полону. Треба ближче ознайомитись з хутором, увійти знов до його нутра. Це тіло має свою незаперечну душу, дихає своїм диханням, чує, бачить і розуміє.
Вже на току першої клуні нав’язується з батьком розмова: — Я вже трохи нездужаю, — каже старий. — А до всього війна. Деяку дещицю слід буде привернути до порядку.
Іван на це: — Я, знаєте, ще "там" багато про це думав.
— Ну от. І як ти дивишся на це діло? — підняв голову старий.
— Так дивлюся, що ми господарили погано, — каже спокійно Іван.
— Хм, — муркає старий. — Мені всі казали, що навпаки. Бувало, граф Демідов не нахвалиться.
— Це з якого боку бачити. Демідов рівняє нас до себе.
— Ну, не кажи! Демідов — перший господар.
— Двадцять чотири тисячі десятин. У всіх кінцях імперії. Велика штука бути таким господарем. Я, батьку, не про те. Я нас рівняю на захід Європи, на Америку.
— Знаєш… Захід, захід. Всі про захід. Я вже стільки про те чув, а от все-таки там їдять брукву й дерево.
— Тату! На заході так їдять, що нашим панам і не снилося так їсти. Особливо нашим селянам. А війна? Зрозуміло. Війна є війна. Німеччина робить менше хліба, ніж машин.
Іван вичуває, що ця розмова не зовсім до вподоби батькові. Замовк. Що слова! Прийде час, і він покаже діло. У нього вже давно, ще там, у таборі, запало рішення, що його хутір мусить бути тим, чим бути має — зразком господарства. На досяг руки всі дані, і треба лише ту руку простягнути.
Іван обійшов стайні, побував у корівні, оглянув усю худобу, уважно, по-господарськи. Він уже не офіцер, не полонений без дому і зайняття. В його очах повно заклопотаності, його чоло морщиться від думки, ціла його істота перейнята тим, що бачать його очі. Земля є те найважніше, що може мати людина. На землі стій твердо обома ногами. Вона тебе не зрадить… Не бійся. Не зрадь тільки ти її. Так казав колись батько, але Іван, сам здоров, знає ці заповіді землі.
При сніданку зібралися всі, вже без гостей. Сопрон, Петро, Іван і батько. Татяна була також. Сиділи біля великого столу у їдальні, що виходить вікнами на північ у сад. Було трохи сіро, у кімнаті не багато світла. Через широкі полотняні завіси просякає кволе світло дня. Кущі бозу та жасмину і купи слив заслоняють простір.