— Я сьогодні й без погонів генерал, — відзивається, мабуть, Гнат. — Який там генерал… Всі ровні! — падає ще одно речення.
— Твайо-майо! — долучається новий голос. — Але майо-нєтвайо! — відповідає йому з другого кінця, і загальний регіт котиться понад головами. — Он, кажуть, буде знов мобілізація, — нав’язує новий голос розмову. — Це вже баранів та ослів… Але в нас уже таких нема. Війна поїла, — відповідає голос.
— Україна, кажуть, мобілізує, — каже той самий голос. — Хай… мене не зірвуть з місця.
— А землю хоч дістати. — питально говорить голос.
— Хоч-не-хоч, а дістану. Земля під ногами, тільки нагнись…
— Но, знаєш, Сидоре! Буржуазія ще не спить…
— А ми так зробимо, що засне… — І знов усі завзято сміються.
— У нас був такий, що не спав, так один Грицько посадив його черевом просто на штик… — сміються. — І після того він нагадував недопечену кров’яну ковбасу… — Сміються.
— Он, кажуть, приїхали всі Морози, — чує зненацька Василь. Він підняв голову, але цього ніхто не бачить. Перед самим його носом — бляха чийогось пояса.
— А ті розмахнулись широко. Цікаво. чи мине їх трясця революції…
— Не мине, — каже переконаний голос… — Надто ласий шматочок…
— Всі хутори хляпнуть! — чути збоку…
Василь мусить спитати батька, що це значить. Він повертає голову поміж животами і вичуває, що побіч стоїть Михайло. — Мишка, — каже Василь. — Я тут… — Нагрівся. — питає Василь. — Тільки трохи… — Стоять і слухають. Голоси все перекликаються, і реготи колотяться з димом. Згадали також самогон. — Кажуть, що Михайлова хвабрика взяла перве місце… Найкращий первак…
— Хто казав. — обурюється збоку голос. — Нема над Іванову…
— Зчиняється суперечка. Поволі до вікон лізе сіра маса ранку. На дзвіниці забамкали дзвони, і від сходів рухнули люди. Проскурня заворушилась також. Василя й Михайла вичавили з дверей, і вони почули холодний, стоптаний сніг під ногами, їх батьки вже стояли, оточені групами людей; всі говорили. Роздавали якісь летючки.
Імлисте повітря колюче вливається в ніздрі, дихання з уст виривається згустками пари. Звуки тупо падають і никнуть у сніг. Ошубкані люди йдуть за браму, де стоять прикриті дергами й інеєм коні.
Морози сходяться до своїх саней і всідаються. — І просимо заглянути! — чути голос Григора. — Дай, Боже! З Різдвом Христовим! — вітаються з іншого боку. Всілися, коні рушили, полоззя саней ріже змерзлий, хрусткий сніг…
Дома їх чекає тепло і свято. Вже здалека хутір виходить назустріч і чути довкола імлисте опоєння. Урочисто стоять гострі тополі на білому. Ялини вносять чорні мазки, і зовсім по-іншому пурхають змерзлі горобчики.
В цілому будинку, в усіх кімнатах, по кутках і на предметах, на вазонах і завісках помітно подих ясності. Все те саме, що і вчора, але зараз — це Різдво. Роздягаються, розтирають руки...Ніздрі чують приваби кухні, що цілий тиждень була центром уваги. Там скупчено таку різноманітність запахів, що найтонший нюх не може рішитись, на чому має перш за все зупинитись. Кухонний клімат продирається через всі шпарки дверей, він пролазить у такі місця, де йому не повинно бути місця. Тепер, коли родина в повному складі, після посту, молитви, морозу і доброї руханки, запахи кухні упокорюють не тільки плоть, але і дух.
Появляється і зникає Таня. Вона на ходу роздягається, на ходу кидає погляд у дзеркало. Вона озброюється переборщено білим фартушком. Вона граційно командує своєю армією в кухні.
Андрій бігає за нею. — Таню! Стій! Увага! Дай хоч поцілую…
— Цілуй та швидше! — кидає йому Таня, очі її сміються, наставляє рожеву, свіжу щоку…
З двору входять. Першим уходить Петро з Катериною Львівною. Вони там не мають чого робити. Катерина Львівна привітала тільки Кудлая. Він стрибнув на неї і мало її не повалив. Водяний і Сопрон вже зчепилися. Вони говорять про Петроград, але кожний розуміє справу по-своєму. Сопрон пригладжує широкою долонею свої розкидані по голові волоски. Вони не сідають, а ходять.
— Ваше наставлення буде народом відкинуте, милий Миколо Івановичу, — каже поважно Сопрон. До них вривається Андрій.
— Дозвольте, панове, зняти з вас тоґи сенаторів і обернути вас у звичайних громадян. Де наш Петро? — каже швидко Андрій.
— Тут, — озивається Петро зі своєї кімнати.
— Катерина Львівна?
— Тут, — каже Катерина Львівна.
— Іван?
— Іван і батько ще надворі. Водять бога Велеса по салонах, де живуть корови… — каже Петро.
— Я, панове, пропоную завішення зброї і приступлення до суті нашого свята.
— Пропозицію приймаємо, — каже басом Сопрон.
Андрій є тут, є там. Він має довгі і рухливі ноги. Він відкриває двері їдальні, але старанно їх закриває знов. Стоїть притьмарена ранковою сірістю ялинка. Він розсвічує свічки, і навкруги робиться тепліше. Світло зливається з сірістю дня, ледве відсвічується від розмальованих морозом вікон. Урочисто стоїть стіл — поважний, широкий, міцний. Порцеляна і кришталі здоблять білу з рожевавими розводами скатертину.
Андрій робить доповнення. З великого, старого, дубового буфету видобуває кілька пляшок. Боката, кантата і кругла; жовта, вишнева і біла. Ставить їх посередині і на краях. — Все, — каже сам до себе Андрій. Так. Тут є все. На стінах — картини, на вікнах — ласиці, на столі — посуд. Дев’ять стільців переконано стоять на своїх місцях.
Нарешті входять старий Григор та Іван. Старий ставить миску, в якій був хліб та сіль. Вони обидва обійшли свою худобу і роздали святий хліб. Старий має поважний вигляд. Щоки його червоні від морозу. Він відходить до своєї комірки і вертається без кожуха, у своєму старомодному каптані.
Андрій відчиняє двері їдальні. Першим входить старий, займає своє місце. Далі Сопрон, Катерина Львівна, Петро та Іван. Василь та Михайло звиваються попід руками і займають свої місця на краю. Андрій сідає останнім, Таня входить без фартушка і сідає біля Андрія.
Тиша. Ніхто не говорить.
— Здається, всі, — каже старий, простягає руку, бере чорну хлібину, ломить її надвоє і благословляє. — Благослови, Боже, сей хліб, се вино і єлей… — каже старий урочисто. — Благослови всіх, що не з нами, що в дорозі, в полоні, що ув’язнені, що не мають дому свого. Благослови нас, недостойних твоїх рабів, і тих наших, що зараз не з нами. Ми дякуємо тобі, Боже наш, що ти сподобив нас своєї ласки, що ми зараз тут усі разом, що ми витримали біду і війну, що ми живі і можемо далі в мирній праці благословляти твоє святе ім’я. Ми знаємо, що ми негідні ласки твоєї, бо ми грішні і ми недостойні перед тобою… Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, амінь!