А Іван Калиниченко на те: — Не гаразд, кажеш? А чиїм то потом, скажеш, все те виросло.
— А хіба скажеш, Іване, твоїм. — кпиться клятий Микита.
— Микито! Я тобі не на жарти створений! Ти-но дивись!
— Дивлюсь, Іване, дивлюсь. Або я що. Палите. То паліть! Паліть, люди добрі! Все паліть! Хай горить!
— Горить наш піт і кров! — люто перечить Іван.
— А саме главне, Іване, горить святий хліб.
Але все те тільки слова. Нема потреби їх брати поважно. Свято, і треба святкувати, бо хіба не досить було тих буднів.
На другий день десь зі світанком Морози вертаються з Ліпляви. Все те накидане в залубні, як дрова, а коні ступають повільно і тягнуть свій тягар. Вітер став одлижаним, і сніг зовсім піддайний. Від Дніпра долітав шум осокорів, що нагло почорніли та розшумілися. А поза тим все-таки тихо, особливо коли минули село та крики ранніх півнів. Лиш інколи десь хтось вистрілить у небо або завиє така неспокійна тварина, як пес.
Іван з усієї сили тримає віжки і намагається не здатися. Він усе бачить, чує і знає, тільки не може довести свою свідомість до кінця, Чує й бачить запах часу, силу тривоги. П’яний й розбурханий мозок гостро все сприймає, і тому якраз з вияскравленою виразністю і зовсім несподівано він усвідомлює ці виняткові години, одначе перед ним страшне, велике, нерішене питання.
— Геть з ним! Ану, коні, рвоніть! Вйо! — цвьогає по конях батогом, коні біжать, Петро під кимсь ворушиться, з-під копит вистрілюють згустки снігу. Ех, Петре, їдемо! Вперед! Будемо ламати життя, брилу за брилою. Ось уже видно хутір — шпичасті ялини й тополі, темний сад, білі стіни рідної хати. — Знаєш, Петре, що мені порадив Микита. — ставить питання Іван. Петро не чує і мовчить. Тих кілька слів так і лишаються без відповіді. Коні вбігають у браму, і назустріч, як завжди, добряче, щиро біжить незмінний Кудлай. Починає повільно й підступно світати.
VII
Заручини Івана з Мар’яною не могли зістатись таємницею двох родин. Це стало темою дня для цілого довкілля. У Лоханських справжня революція. Микола Степанович зовсім заскочений. Йому якось і на думку не спадало, що щось подібне може статися, та ще й у такий час. Марія Олександрівна натомість цілком сподівалася такого закінчення справи, але вона взагалі не звикла випереджувати події. Потай бажала, щоб це сталося, Морози їй імпонували, однак і з приводу такої важливої події не слід тратити рівноваги. Тому саме вона нічого не казала своєму розполітикованому дружині.
Зате тепер їх розмови крутяться виключно біля цієї справи. Будь-що-будь, а Мар’яна мусить увійти до Морозів не з порожніми руками. Чи має вона бодай білизну, меблі. Де все це в теперішній час дістати. Як вибрати з банку гроші і які це гроші мають бути. Тепер пішли карбованці, "осикові", "лопатки", "хвартушки", якісь бони, купони і хтозна-що. Скільки це має бути і скільки у них на конті взагалі. Десять тисяч золотом, і з них годилось би половину відложити Мар’яні. Чи тільки їх видадуть. Меблі доведеться замовити, але більш ніж сумнівно, чи місцеві майстри зроблять щось порядне. Треба буде вдатись до Києва, але як це, в повітри лихої, зробити? Самі питання й питання, і не можна знайти прямої, ясної відповіді.
Батьки довго не можуть цієї ночі заснути, їх нічна лампа довго світиться в теплій, вузькій спальні. Микола Степанович довго ходить у піжамі та м’яких пантофлях сюди й туди. Він не може думати сидячи, а як ляже — одразу засипає.
Марія Олександрівна продержала його в такому напруженні кілька годин.
— Це ж наша дитина, Колю, — казала вона.
— Я цього не заперечую.
— Цього мало. Треба обдумати і рішити справу. Я вважаю, що для Мар’яни це дуже і дуже поважний крок, як не кажи.
— Хто тобі сказав, що я думаю інакше. — казав, широко й щиро позіхаючи, Микола Степанович. — І ще — чи буде вона щось тямити в господарстві. У Морозів панувати не вміють.
— Я думаю, — енергійно твердила Марія Олександрівна, — що навчитись садити капусту куди лекше, ніж грати Бетговена.
— Це то так. До господарства треби не тільки знання, але й нахилу. Ми... Ти ж знаєш.
— Що то значить у здорової й нормальної людини нахил. А навіщо людині дав Бог волю. Чим ти вважаєш свою дочку.
— Тим, чим вона є — панною, що виросла на готовому хлібі.
— Ах, — говориш!
І вже зовсім лягаючи, Микола Степанович, між іншим, бовкнув: — А я все думаю, що і Морозам не вдасться втримати їх прекрасного хутора.
— Ах! Не говори таких дурниць! — майже викрикнула Марія Олександрівна, і більше вони ніколи про це не згадували.
Ще більше розмов, тільки іншого змісту і дещо пізніше по півночі, велося на половині дівчат. Дівоча кімната у самому куті будинку з вікнами на схід і південь, просто в сад. Влітку перед вікнами — клумби з квітами, трохи далі — кущі червоних вишень. Кімната простора, висока, з тонкими м’яко-синіми, з прозолотою стінами та великими подвійними вікнами, завішеними прозорими серпанковими фіранками. Ліжка залізні. білі, з мосендзовими оздобами, з м’якими дротяними сітками. Подушки білі, високі, пухові — такі, які любить Марія Олександрівна. Ковдри також пухові, стебновані, густого ясно-червоного шовку, в білих мереживних поволоках. Ліжка стоять насупроти, під ними м’які килимки, між ними туалетний стіл з трельяжем і при кожному ліжку по столику. При вході вправо біла, повна, з золотими візерунками рококова канапа з блакитною спинкою, а перед нею такого ж стилю столик з двома стільцями. Дві шафи на одяг, на стінах малюнки — коні, собаки, панни в довгих, широких сукнях, масковий бал у венеціанському палаці. Все те — непогані копії непоганих майстрів — більшість привезена з Києва й Петрограду. А на всьому дрібнички з порцеляни — танцюючі балерини й слони, — креми, пудри, кольонську води, гребінці і щітки. Поміст застелений килимом місцевого виробу з полтавськими рослинними взірцями.
Ольга приїхала нечувано пізно. По десятій. Була натхненна, напружена, щоки горять, бистрі сяючі очі. На щастя, нікого в коридорі, а матері сказала через двері, що була в Демидових, їсти зовсім не хоче, по дорозі зриває пальто і біжить до себе.
Мар’яна була сама і в ліжку, лежала горілиць, ліва рука відкинута, мереживо сорочки й ковдри творить пінну бурю. Менша лампка під рожевим абажуром тьмяно світиться.