Розмова була нагло перервана. Марія Олександрівна покликала до столу. Появились розчервонілі Андрій і Ольга. Маша і Таня оживились, бо дістали товариство. Біля столу зчинилось чудове щебетання. Іван опинився в пишному букеті столичних дам, Андрій зайнявся Машею, Ольга — Танею. Наливались чарки й келихи. Дами пили вино, мужчини давали перед чистій. Говорили про Петроград, про петроградські вечори, сховзанки, театри. Маша відвідувала Смольний, прекрасно говорила по-французьки, прекрасно грала Шопена, прекрасно себе тримала. Андрій це вичував і мав змогу рівняти Петроград і Канів.
— Ах, як тут у вас чудово! — казала вона високомовно, а в очах і голосі, через виразну щирість, проривається великодушна поблажливість. — Я ще не була в Малоросії… Тут, дійсно, південь. Петроград, безумовно, прекрасне місто — саме як місто — але у вас тут усе соковите. Тут усе променює світлом і теплом. У нас холодно, блискуче і точно. До всього тут велика свобода.
Ні. Маша нічим не зрадила, що вона дійсно думає. Вона дає частину свого благородства дому сьому. Так, розуміється, годиться. Те саме її брат, поручник Ігор. Блискучий, стрункий, підтягнутий у всіх місцях, на прямому носі золоте пенсне, волосся напомаджене і розділене чітким, рівним проділом. На чолі — невеликий шрам. Говорить стримано, делікатно, напружено і все тримається найближчих тем. — Да, мадам! Ізвольтєс! Очень, очень. Я васхіщон! — Великої теми не має — лише уривки речень і слів. — О, я захоплюсь. Який аромат! Ваше вино, без сумніву, першої марки, дозвольте знати, — звідки? Ах, так! Кримське? Знаю, знаю! Ми пили кримське і, уявіть, я волію кримське, ніж будь-який токай.
Він сидів з Танею. Говорили навіть про стиль пляшок вина, про форму вази з яблуками, про Новий рік. Оповідав, що він уперше так прекрасно провів Новий рік. Було, без сумніву, тісно, одначе дружньо, тепло і весело. О дванадцятій пили вино, а після того справжній гроґ — бозна-звідки він ще тут у вашій країні взявся.
— Я, — казав він, — щойно тепер почав направду розуміти Алєксєя Толстого. "Ти знаєш край, ґдє всьо абільєм дишіт". Прекрасно!
Встали з-за столу о дванадцятій. Де дівся час? Скоро обід, далі ялинка, до Лоханських уже приходили по речі і посуд. Встаючи від столу, Ольга знайшла хвилинку і шепнула Андрієві: — Пам’ятай, що я можу бути, як березнева кішка, ревнивою і що я маю пазурі.
А Іван пропонує Мар’яні проїхатись на хутір. Так. Вона, правда, невиспана, але приляже на пару хвилинок у Тані. Таня вдоволена, Андрій також. Оля глянула зовсім по-дитячому: — А я? Мамо! А я? — Не можна, дитино, всім їхати, — сказала гостро Марія Олександрівна, і на очах Ольги появилися справжні, щирі сльози.
По сніданку всі гості роз’їхались. Глибока, раптова тиша запанувала в домі Лоханських. Ольга гнівається і замкнулась у дівочій. Батьки пішли відпочивати. Все, що було на столі, так і зісталось стояти, а над усім хитались розводи пахучого тютюнового диму.
IX
У місті своєрідний приглушений настрій — якась затихлість, як перед великою бурею. На вулицях мало людей. Інколи промчить згори вниз, до мосту, чітким трапом пара коней, запряжених у санки. Від першої до четвертої у залі вищої початкової школи — ялинка для дітей. По Київській заходили малята з оберемками подарунків. Після того відразу почали чепурити залю для вечора. Появилась армія учнів старших кляс, і все взялося за роботу. Всім хотілося, щоб цей вечір вийшов, як говориться, на славу, щоб усі знали, як потрапить блищати Канівська школа. Знайшлися свої декоратори, архітекти, художники. Нанесено гори оздоб. Афоген Васильович запросив Петра Мороза, щоб той зайшов оглянути декорування.
На стінах появились рушники з півниками, паперові волошки, галузки, барвисті прапорчики. Петро поблажливо посміхається, а шкільні художники, з затаєним віддихом, не живі і не мертві, чекають вироку.
— Добре, — сказав Петро і обвів поглядом чергу портретів на чолі з Пушкіном. Погляд його зупинився на центральному місці. Там у препишних рушниках висів нахилено портрет похмурого мужа у смушевій шапці. Під ним великими, вражаюче химерними завоями барока, виписано: "В своїй хаті — своя правда і сила, і воля".
— Що сіє значить? — питає Петро учнів. — Це ви самі?
— Ні. Афоген Васильович сказав, — дістав негайну відповідь.
— Ну? — питає Афоген Васильович Петра, коли той оглянув декорування.
— По-моєму, правильно, — сказав Петро, і очі його лукаво посміхалися. Афоген Васильович має насуплені брови.
Зала невелика. Розіслано двісті запрошень. Класи й коридори обернулись у фойє та буфети. Лавиці вигнані на подвір’я, і їх вкриває сніжок, що саме почав падати.
Але ялинковий комітет не передбачав, що до цього часу населення міста раптово збільшиться і що нові мешканці також люблять на Новий рік бавитись. Уже перед восьмою всі місця, без уваги на запрошення, старанно виповнені. Дві оркестри не мають де повернутися. Про танці нема чого й думати. Світла яскраво розсвічені, але загальне враження — ніби на великій станції перед відходом поїзда.
Буфети вщерть заплавлені, сяють золотом погони, багато з їх власників уже веселі. Грона красунь усіх столиць заповнили всі місця, і канівські дами опинились у зовсім невигідних позиціях. Вони скупчувались по кутах, і вирази їх рожевих личок та відблиск їх світлих очей не обіцяли нічого привабливого.
Але бал все-таки почався. В повітрі розмашно загойдалися традиційні "Дунайські хвилі". Столичні туалети, погони, фраки й смокінги хильнули в залу. Створилося кілька кругів, що ворушилися вправо, вліво і на місці, а над всією тією рухливою масою загойдались барвисті балончики, завюрчали в різних напрямках смужки серпантину.
Морози прибули на годину пізніше. Заїжджали до Лоханських. Дівчата довго, уважно чепурилися. Всі чекали цього вечора чогось надзвичайного. Іван появився знов у фраку, Мар’яна — в препишній туалеті; Ольга сердилась на Андрія, одначе і вона цілі три години вбила на своє прибирання, і коли появилась перед людьми, Андрій мало не дістав заверту голови. Талія, бюст, ціла фігура, волосся над бровами стрішкою, очі вибушно жадібні, великі, циганські сережки.