— Нам треба знати про все докладніше,— сказав шотландець.
Ніс розповів їм, як недавно Стоунові та Берку, про необхідність визволити літтосців із табору на Гавдосі зараз, негайно, поки туди не прийшли залізноголові.
— Поки це не буде зроблено, човна нам не дадуть,— сказав Ніс.
— А як же з мінометами? — спитав третій солдат. Він був маленький, старий і заморений. Підперезаний ременем, обвішаний полковими значками.
— Подробиці на ваш розсуд,— сказав Ніс.
Вони не зрозуміли.
— Ми обміркуємо всі подробиці самі,— пояснив Стоун.
— Послухайте,— сказав їм Ніс.— Залізноголові ось-ось будуть тут. То невже ви сидітимете на горі й дожидатимете їх?
— Ми хочемо одного — вибратися звідси,— сказав лейтенант.
— Для цієї справи потрібен човен,— сказав Ніс.
— Ти теж збираєшся в Єгипет? — спитав його шотландець.
— Так,— відповів Ніс.— Я теж.
Знову запала мовчанка, В ній була нерішучість, або усвідомлення безвихідного становища, або ще щось. Усі повставали, сидів тільки англійський майор. Досі він не промовив і слова. Піднявши голову, він презирливо дивився на Ніса.
— Не можна стріляти з мінометів із човна,— сказав лондонець.
— Ви знайомі з мінометами? — спитав його Ніс.
— Та трохи розбираюся,— з усмішкою відповів лондонець.
— Тоді вам неважко буде,— сказав Ніс.
Берк усміхнувся. Але вже починав дратуватися. Стоун теж. Врешті Берк не витримав.
— А ну вас к бісу,— сказав він.— Адже ясно, що вибратися звідси можна тільки човном. Тож давайте визволимо кого треба з острова й виберемося звідси.— Сказав, і йому ніби полегшало.
— Хто-небудь з вас уміє правити човном? — спитав лейтенант.
— Ні. Тільки він уміє.— Берк кивнув на Ніса.
— Цікаво, чого ви огинаєтеся? — спитав Стоун.
— Не хочеться мені накладати головою через якийсь міномет,— сказав лондонець.
— То тобі більше до вподоби протирати отут штани й молитися за визволення?
Ніс не втручався.
— Усі там накладемо головою,— сказав старий солдат.
— Боїтеся ви, от і все,— сказав Стоун.— Усі як один.
— Годі.— Це сказав майор, який досі мовчав. Але як сказав!
— Годі? Ні, дзуськи! Ви, мабуть, і самі боїтеся, як і інші.
— Це ви мені кажете? — мовив майор, підводячись.
Він був вищий за Стоуна, але здавався малим проти цього рудоволосого й рудобородого велетня, у котрого очі горіли бойовим вогнем.
— Я кажу це вам,— мовив Стоун.
Становище ускладнювалося, бо майор —• усе-таки майор. Але інші його не підтримали. Ніс ясно бачив, що між англійцями вже почався розбрат.
— Ніхто нічого не боїться,— спокійно мовив шотландець. Він сказав це не для того, щоб підтримати майора. Він тільки констатував факт.
— Гаразд,— сказав Берк.— Облишмо цю розмову.
— Ви, австралійці, робіть, що вам забагнеться,— сказав майор.
— Уперті ви всі, майоре,— сказав Берк.— Якщо ви хочете самі вибратися звідси, то доведеться вам кого-небудь урятувати.
— Якого дідька ми маємо рятувати якихось там в'язнів? —сказав майор.
— А щоб вибратися звідси,— відповів Берк, намагаючись говорити спокійно.
— Нікуди ми не поїдемо й нікого не станемо визволяти,— заявив майор.
— А це хай кожен вирішує за себе,— сказав Ніс, дивлячись на шотландця.
Ніхто майора не слухав, чи то, може, так тільки здавалося. Усі чогось чекали. Шотландець стояв і думав, наморщивши чоло, так, ніби це мало не тішило його.
— Ну, то як, Макферсоне? — спитав його лейтенант.
Усі тепер запитально дивились на цього невеличкого шотландця, який був усього-на-всього капралом. Дивлячись на них, Берк згадав оповідання Джека Лондона. Про людей, що, попавши у виняткові обставини, самі вибирають собі вождя, обминаючи тих, хто за станом чи то рангом мають право командувати. У важкі хвилини люди знов стають людьми, а штучні перепони та ієрархія зникають. Чудово! Просто чудово! Шкода, що тут немає Джека Лондона.
І лондонець, і невеличкий стариган, і лейтенант чекали, що скаже шотландець. Майор залишався осторонь.
— А що ж нам іще робити? — озвався шотландець. Спокійно, як людина, ладна підкоритися необхідності.
— Йти, і негайно,— сказав Ніс.
— Треба б подивитися на ці міномети,— сказав лондонець. Він шепелявив, бо в нього не було двох передніх зубів.
— Еге ж. Міномети. Хай їм чорт,— сказав старий.
На цьому й стали. Шотландець майже нічого не
сказав. Він тільки прийняв рішення про себе і чекав, щоб його спитали. Так здавадрся Нісові. Неквапність і розважливість шотландця йому сподобалися.
Тоді майор люто сказав, карбуючи кожне слово:
— Всі ви — табун йолопів.
— Не треба, Тіллі,— сказав лейтенант.— У нас немає вибору.
— Не в цьому річ. Ідеться про принцип. Цей миршавий грек унизу береться вказувати нам, що робити.
— Я сподівався, що ви, як офіцер, перший дасте згоду,— сказав Ніс.
— Ми й так воюємо тут за ваші інтереси,— майор нетямився з люті,— а ви ще примушуєте нас визволяти якихось божевільних греків, що сидять за щось там у тюрмі.
— За те, що вони проти Метаксаса,— сказав, стримуючись, Ніс.
— Мені на це начхати,— сказав майор.
— Послухайте, якщо йдете — йдіть, а ні — залишайтеся тут. Обійдемося і без вас,— сказав Ніс, звертаючись до нього.— Але знайте: якщо ви залишитеся, то в човні, який піде на Єгипет, для вас місця не буде. Навіть літтоський чернець плюватиме вам у вічі. Ми йдемо без вас. А ви добирайтесь як знаєте до Єгипту.
— Ідіть звідси геть,— сказав майор.
Тут Ніс став схожий на чорта, перед яким стоїть голий архангел Гавриїл.
— Самі забирайтеся геть! — закричав Ніс.— Онде Лівійське море. Бачите? Пливіть через нього, інглезі. Пливіть, чорти б вас ухопили!
Це був наче вибух. Ніс замовк на крику, голосному, надсадному. Потім повернувся й швидко рушив униз вузенькою стежкою, важко й глибоко дихаючи. Він нічого не чув. Тільки гупання двохсотсорокасиль-ного двигуна всередині. Гуп, гуп, гуп...
Угорі на якусь мить завмерло.
Потім усі пішли до кам'яної хижі надіти хто що мав та зібрати ранці.
Майор лишився сам.
Ніс нічого цього не бачив. Він біг униз стежкою, а всередині в нього гупало й гупало.
Але потім усе минулося.
Важкий спуск між скелями поволі загасив його гнів. Він уявив собі весь той опір, на який натрапив майор. Це його майже розвеселило й заспокоїло. Бо ж він зрозумів, що всі вони, крім майора, були тільки проти використання мінометів. Ніхто не відмовлявся допомогти визволенню антиметаксистів із табору на Гавдосі. Вони лише вважали, що використати міномети неможливо.