— Я брав міномети всередині аеропланос.
Хаджі Міхалі наче вибачався перед ними за те, що доводиться терпіти цей нестерпний сморід.
Попереду, окремо від кістяка фюзеляжу, лежали три розбиті двигуни. Видно, від удару фюзеляж відскочив назад. При світлі смолоскипа Хаджі Міхалі Ніс заглянув у роззявлену пащу фюзеляжу.
Серед уламків лежали понівечені трупи залізного-лових. Лежали, розкидані у неприродних позах по підлозі. Вони поналипали шматками до розвернутих стінок фюзеляжу. Це були привиди людей. Гнила матерія. Тлін.
Хаджі Міхалі нишпорив у кутку фюзеляжу. Там валялися шматки брезенту, і всілякий металевий брухт,— бляшанки, патронні обойми,— і трупи заліз-ноголових. Хистке полум'я смолоскипа вихоплювало з темряви тільки окремі частини цієї картини.
— Отут лежали два великі міномети,— сказав Хаджі Міхалі.
Через страшний сморід вони намагалися не дихати й не мали ніякої охоти розмовляти.
— Вони були тут,— переклав Ніс Стоунові.
Усі четверо похапцем заходилися розкидати уламки й сміття, що захаращували підлогу в розбитому хвості.
Плит ніде не було.
— Присвітіть тут, попереду,— швидко прошепотів Стоун, намагаючись не вдихати повітря.
Ніс переклав Хаджі Міхалі, й вони стали пробиратися через уламки, нагинаючись, щоб не вдаритися головою об стелю й обминаючи розкидані трупи. Попереду — купа скла, труб і дротів. Перед нею лежав ящик від кулеметних патронів. Невибухлі патрони розсипалися на підлозі фюзеляжу й кругом по скелях.
Стоун відкинув ящик ногою. Поряд лежав пошматований труп залізноголового без руки, замість голови каску наповнював ніби кисіль, а з-під трупа стирчав шматок алюмінієвої прокладки.
Берк підняв з підлоги шматок якоїсь труби. При мерехтливому світлі смолоскипа він намагався відсунути нею труп. Але труба проткнула гниле м'ясо, й Берк мимоволі сахнувся, неначе труп ожив.
Він знову взяв трубу. Трохи відсунув нею залізноголового, далі відтяг алюмінієвий лист. Під ним лежали обидві плити, зв'язані разом широким брезентовим ременем з ручкою. Плити стояли ребром, продавивши тонку підлогу.
— Ось вони,— сказав Берк. Усі вже підійшли до нього.
Стоун витяг їх за ручки й кинувся геть з фюзеляжу. Після смолоскипа майже нічого не було видно. Він перечіпався через уламки, але біг не зупиняючись. Інші поспішали за ним.
Ніхто не мовив і слова, доки вони зійшли до підніжжя гори, де стояли прив'язані віслюки. Стоун скинув ремінь із плит. Він кинув їх долі й заходився терти об землю, щоб пропав сморід. А потім став витирати руки.
Вони й досі мовчали. Вчотирьох незграбно поклали плити на віслюків. Потім рушили вниз, намагаючись не дихати носом, поки ще чути було в повітрі сморід.
Але вони не могли позбутися його зовсім. Ним просякла їхня одежа, шкіра. Нудотна суміш бензину, гліколю, землі та гнилого м'яса.
Стійкий був цей сморід — єдиний матеріальний слід, що його людина залишає по собі після смерті.
А Хаджі Міхалі квапив їх, щоб можна було негайно вирушати на Гавдос.
Розділ двадцять перший
Хаджі Міхалі був проти того, щоб вони лягали спати. Він хотів цього таки вечора все обговорити й почати рано-вранці або навіть зразу ввечері. Віслюків він уже повернув господарям.
— Це так швидко не вийде,— сказав Ніс.
— Чому? — спитав Хаджі Міхалі.
Та Ніс тільки похитав головою.
Австралос були вже не ті, якими він їх зустрів уперше. Щоки позападали, на обличчі позалягали зморшки. Навіть у круглого Енгеса Берка. Вони загартувалися, але були виснажені вкрай. Перед такою справою їм треба було дати поспати. Ось чому Ніс заперечливо похитав головою.
Тож цієї ночі всі вони спали.
Спали покотом просто на підлозі хатини. В одному кутку купою лежала зброя. Ящики з боєприпасами стояли в другому.
Перше ніж заснути, вони ще довго говорили між собою. Говорили про греків, але стримано, бо поруч лежав Ніс. Незрозуміло, казали вони, чому ці греки так заметушилися. Мовляв, скільки ми знаємо греків, то вони завжди такі: не зробимо сьогодні — зробимо завтра. А оцей, як там його, котрий тут верховодить, завжди кудись поспішає. Досить тільки послухати, як він говорить. Мабуть, ой як ненавидить цього Метакса-са. Усі його ненавидять. Либонь, цей Метаксас був страшний мерзотник. З ким тут не заведи мову, тільки й чуєш: того він розстріляв, того посадив у табір.
— Таж то була нацистська банда,— сказав старий.
— А звідки ти знаєш? — спитав Енгес Берк.
— Коли я був ще у Кандії,— сказав старий,— там влаштували парад в честь перемоги, на якому грецька поліція марширувала разом з італійцями. Вони тільки цього й чекали. Словом, банда, та й усе.
— А ти що робив? — спитали його.
— Розгулював у грецькій нічній сорочці,— відповів він.
— Цікаво, що сталося з усіма тутешніми греками? — сказав лейтенант.— На Кріті було чимало визначних людей.
— Спокійнісінько сидять собі в Каїрі, будьте певні,— сказав шотландець.
— А як же метаксисти? — спитав старий.
— А що метаксисти? — спитав Берк.
— Хіба вони не нацисти? Усі вони за німців.
— Не лізь у політику,— сказав Берк.
— Ет, про мене,— сказав старий, цього разу ніби виправдовуючись.— Але ж греки цього не стерплять.
— —Ну то й що?
— О боже! На чиєму ж ми боці? За кого ми воюємо?
— А тобі що? — дражнився Берк.
— Облиш, Енгесе,— примирливо мовив Стоун.
— Що облишити?
— Та дражнити його.
— А я його не дражню,— сказав Берк, прикидаючись скривдженим.
— Справді, виходить якось по-дурному,— сказав шотландець. У темряві його голос, а також вираз обличчя видались Нісові насмішкуватими.— Завтра,— казав він,— ми розквасимо носи декому з метаксистів. А коли приїдемо в Єгипет, то побачимо там, що ці мерзотники — наші союзники.
— А тобі що до цього? — спитав Берк.
— Та як тобі сказати,— добродушно відповів шотландець.
— Тебе це зачіпає? — Очевидно, Берка щось непокоїло.
— А що, коли й так?
— Ти все одно в це не втручатимешся.
— А ти? — спитав його шотландець, аж Стоун засміявся.
— На дідька воно мені,— сказав Берк, щоб якось закінчити розмову.
Але тут лейтенант простодушно спитав:
— А яка різниця, є метаксисти в Каїрі чи немає?
— Оце,— насмішкувато сказав Берк,— досконалий підхід до справи.
— А ви єхида,— без гніву сказав лейтенант.