— Пригадую, Макферсон щось таке казав: мовляв, прийшли сюди воювати проти залізноголових, а скінчили тим, що воюємо проти якихось греків. Він таки розумів, що до чого.
I Стоун, і Верк засумнівалися, що Макферсон справді це розумів. Але промовчали. На цьому розмову припинено, бо вони вже завертали за піщану косу, що замикала бухту. Ніс підняв кіль, і схожі на мерців в'язні з Гавдоса збуджено перемовлялися, вглядаючись, чи не видно на березі тих, що були на перших човнах.
— Я оце думаю, чи немає там залізноголових,— сказав Ніс по-англійськи.
— Я теж про це думаю,— сказав Берк.
І вони завернули в закриту бухту, щоб пройти останні п'ятдесят ярдів затокою до берега.
Розділ тридцятий
Але залізноголових не було. Зате літтосці вийшли їм назустріч усім селом, з жінками й дітьми. Вони здаля побачили човни й тепер чекали на піщаному березі, там, звідки ті й відпливли. Люди стояли гуртками. Стояли тихо, без галасу. Тільки коли човен зайшов у бухту, голі діти ловців губок попливли йому навстріч. Хаджі Міхалі кричав їм:
— Агей, ви, малі губки, не заліпіть мені кіль!
А вони гналися за човном, глибоко й надовго пірнаючи й пливучи не по воді, а під водою, як їх учили старші.
— Де Сарандакі? — кричали вони.
— Починається,— сказав Хаджі Міхалі.
Він зробив галс і пішов проти вітру до берега. Потім стрибнув у воду, за ним — інші. Від холодної води Ні-сові аж стягло нутрощі, і він відчув, як ослаб. Але брів далі, штовхаючи човен до берега, звідки вже заходили в воду люди на поміч.
Тепер залунали крики, запитання. Де інші? Чи вдалося те, що задумали? Де Сарандакі? Де решта літтос-ців з Гавдоса? Чи там є залізноголові. Два визволені літтосці, що припливли з ними, виходячи з води, гукали когось на ймення. І звідусіль питали про Сарандакі. Сарандакі.
— Спаріті,— повторював один в'язень.— Я Спаріті. Чи є тут хто з Спаріті?
Спершу ніхто не відгукнувся. Певне, цих людей важко було впізнати. Але Ніс чогось чекав. Врешті вийшла білолиця жінка з чорним волоссям, на вигляд селянка, й сказала просто:
— Я твоя двоюрідна сестра.
Вони стояли й дивилися одне на одного. Обоє почували себе ніяково й не знали, що робити далі. І обоє мовчали.
Біля другого в'язня плакала маленька бабуся в чорній сукні і в хустці, які носять жінки рибалок, і в крітських капцях із загнутими носками. Вона була зовсім стара. Вони теж не могли побороти ніяковість.
— Ти геть постарів,— сказала вона, сумно дивлячись на нього.
-— Я ще не такий старий, мамо,— шанобливо відповів він.
— А щоб їх земля не носила,— сказала стара, маючи на увазі метаксистів.
— А де ж донька Акселя, моя дружина?
— Сидить дома, вся тремтить і боїться йти сюди, бо думає, що тебе нема.
— Ходімо, мамо,— сказав він.
Обоє пішли крізь гурт чоловіків, жінок і дітей, котрі стояли довкола, делікатно чекаючи кінця цієї сцени. Далі, коли в'язень із старенькою стали підійматися кам'янистою стежкою до села, багато хто побіг за ними, розпитуючи чоловіка про Гавдос, про Саран-дакі та інших; жінки розпитували про тих, що були на Гавдосі. І він розповідав їм, що знав, про кожного... Крім Сарандакі.
Жінки не плакали, а тільки одна-дві застогнали з полегкістю; його розпитували ще й ще. Коли прибуде решта? Потім усі побігли назад до Хаджі Міхалі.
Оточивши Ніса й Хаджі Міхалі, вони розпитували їх усе те саме.
Де Сарандакі?
Де Ліктос, син Меніанда?
— Я ж нікого не знаю на. ім'я,— відповідав Ніс.— Питайте у Хаджі Міхалі.
— А Спатіса там. не було... винаря Спатіса?
— Спитайте у Хаджі Міхалі.
Вони покинули Ніса, й він мовчки пішов за австралійцями вгору стежкою. Він думав, як бути далі. ЇЦо робити? Чекати тих, що попливли з Талосом? їхати без англійського майора? Якомога швидше дістатися до Єгипту? Звісно, так. Поки залізноголові не добралися до Літтоса. Бо й справді, вони таки довго не можуть знайти села.
Тут він почув, як Хаджі Міхалі сказав, щоб усі літтосці й ловці губок зібралися на площу, де сушаться сіті, і він про все їм розповість.
І всі потяглися вервечкою по стежці на площу — послухати розповідь Хаджі Міхалі.
Він стояв посеред натовпу, що обступав його малими й великими гуртами. Десь понад десяток ловців губок стояли окремо. Всю площу заповнили літтосці, здебільшого жінки. Ніс сів на камінь позаду Хаджі Міхалі, Стоун і Берк теж сіли.
Й тоді Хаджі Міхалі розповів їм про все дуже просто. Він розповідав усе підряд, простими словами, наскільки це дозволяє грецька мова. І коли він дійшов до смерті Сарандакі, то сказав і про це просто, без пафосу, й відразу перейшов до розповіді про те, як Ніс приставав до берега. На хвилю він замовк, а потім скінчив свою розповідь. Чимало жінок заплакали, аж заголосили, й не вмовкали, навіть коли Хаджі Міхалі заговорив знову.
— Жаль,— сказав він далі,— що все, що ми тут готували проти метаксистів, пішло не на те, на що хотілося. Але це було потрібно. Ви самі це розумієте. Залізноголові прийдуть на Гавдос, а може, вони вже й там. Вони невдовзі будуть і тут. Вони б перевішали всіх антиметаксистів. Бо ж метаксизм дуже схожий на їхній державний лад.
Він провадив далі, й часом здавалося, ніби він звертається сам до себе.
— У нас була можливість здобути перемогу над метаксистами. Та залізноголові почали цю жахливу війну проти всіх. І тепер ми повинні головним чином виступати проти залізноголових. Метаксистів іще не добито. Але залізноголові — то їхні старші брати. А що залізноголові поглинули метаксистів, то тепер треба насамперед розбити залізноголових. А щоб розбити залізноголових, потрібна велика сила, тому нам треба битися разом з інглезі. І з усіма, хто бореться проти залізноголових. Тепер проти них воюють інглезі, тож треба битися разом з ними. Коли Екса вернеться, то скаже, яка воєнна допомога потрібна англійцям від нас.
Хаджі Міхалі на хвилю замовк, ніхто нічого не сказав, і він провадив далі:
— Що ж до Сарандакі та інших, то ми ніколи за них не поквитаємося. Життя Сарандакі — надто дорога ціна для такої дрібної справи. Але вся наша велика справа складається з дрібних справ. Чоловік, котрий здатен думати і відчувати, розуміє, що нам не можна ані на мить забувати про метаксистів. Англійці не можуть примиритися з залізноголовими, отак і ми не можемо примиритися ані з метаксистами, ані з залізноголовими.