— До дідька сигнальника! — заявив Вовк Ларсен, коли ми досхочу напились і наїлись.— На палубі нічого робити. Коли б хто й наскочив на нас, ми однаково не могли б звернути з дороги. Лягайте всі й спіть.
Матроси подалися на бак, дорогою вивісивши бортові ліхтарі, а обидва мисливці залишились на ніч у кают-компанії, не зважившись відкрити люк до свого кубрика. Ми з Вовком Ларсеном відрізали Керфутові розтрощеного пальця і зашили рану. Магрідж — він весь час мусив варити каву, подавати нам на стіл та підкидати в пічку — скаржився, що йому болить десь усередині, і присягався, що в нього поламано одне, а то й двоє ребер. Оглянувши його, ми переконалися, що в нього їх переламано аж троє. Але лікування ми відклали до завтра, головне з тої причини, що я не знав, що робити із зламаними ребрами, і спершу мусив про це прочитати.
— Не думаю, що варто було задля побитої шлюпки жертвувати Келлі,— сказав я Вовкові Ларсенові.
— Але ж і сам Келлі не дуже чого вартий,— відповів він.— На добраніч!
Мені здавалося, що я не зможу заснути після всього, що сталося за день: обдерті пальці нестерпно щеміли, мене тривожила доля решти трьох шлюпок, не кажучи вже про те, що шхуну несамовито кидало в усі боки. Але очі мої склепилися, тільки-но голова торкнулась подушки. Вкрай зморений, я проспав цілу ніч, а тим часом "Привид", ніким не керований, пробивав собі шлях серед бурі.
РОЗДІЛ ХVIII
Наступного дня, коли шторм затихав, Вовк Ларсен і я, начитавшись анатомії та хірургії, взялися до поламаних Магріджевих ребер. Потім, коли шторм скінчився, Вовк Ларсен почав крейсувати в тій частині океану, де нас захопила негода, і трохи далі на захід. Тим часом лагоджено шлюпки й шито нові вітрила. Одну за одною спобігали ми котикові шхуни, що переважно шукали свої погублені шлюпки, при нагоді підбираючи й чужі. Більшість промислових суден плавало на захід від нас, і шлюпки, порозкидані штормом, шукали порятунку, де ближче.
Дві наші шлюпки разом з екіпажами зняли ми з "Сіско", а на "Сан-Дієго", на превелику радість Вовкові Ларсенові, а мені на сум, ми знайшли Смока разом з Нільсоном та Лічем. Отже під кінець п’ятого дня ми не долічували тільки чотирьох — Гендерсона, Голіока, Вільямса й Келлі — і вже знову почали полювання.
Женучись за табуном котиків, ми рухалися на північ, і дедалі частіш траплялись нам на шляху страшні морські тумани. День у день щойно спущені шлюпки враз поглинала імла; а на шхуні через рівні проміжки часу сурмили в ріг і що п’ятнадцять хвилин стріляли з сигнальної гармати. Ми весь час то губили шлюпки, то знову їх знаходили. Є такий звичай, що підібраний чужою шхуною човен полює для неї, поки його не знайде й не забере власник. Але Вовк Ларсен, як того й можна було сподіватися від нього, втративши одну шлюпку, привласнив собі першу, що трапилася йому на очі, відбившись від своєї шхуни, і присилував її екіпаж полювати з "Привидом", не давши людям повернутись до себе на шхуну, коли та показалась поблизу. Я пригадую, як він примусив мисливця й двох матросів зійти вниз, наставивши на них рушницю, коли їхній капітан, пропливаючи повз нас, поспитав, чи нема часом на "Привиді" його людей.
Томас Магрідж, що так дивно й уперто чіплявся за життя, незабаром почав потроху шкутильгати по палубі й виконувати свої подвійні обов’язки — кока і юнги. До Джонсона й Ліча капітан і далі сікався, не даючи їм просвітлої години, і вони запевно знали, що, як настане кінець полюванню, настане кінець і їм. Решта теж жила гірше за собак у рабстві у свого безжального хазяїна. Щодо мене, то я ладнав з Вовком Ларсеном досить можливо; правда, мене весь час не покидала думка, що я зробив би добру справу, коли б убив його. Він нездоланно вабив мене до себе й водночас навіював нездоланний страх. А проте я не міг уявити його мертвого. Щось у ньому було таке тривке й вічно юне, що навіть думки не бралося про смерть. Я міг його уявити тільки живим, людиною, що завжди бореться й знищує інших, сама ж, перемагаючи, лишається ціла.
Коли ми натрапляли на табун котиків, а море було занадто бурхливе, щоб спускати шлюпки, Ларсен любив виходити на полювання сам, з двома веслярами і стерником.
Він був дуже добрий стрілець і привозив багато шкур навіть тоді, коли мисливці казали, що в таку погоду полювати неможливо. Здавалося, оте відчуття небезпеки, боротьби за своє життя було йому конечне, як повітря.
Я щодалі більше знайомився з морською справою, і ось одного ясного дня — а їх останнім часом траплялося зрідка — мені випала радість самому плавати й керувати "Привидом", самому збирати шлюпки. Вовка Ларсена знову посів головний біль, і я з рання до вечора стояв за штурвалом — вивів шхуну, як звичайно, за останню завітряну шлюпку, ліг у дрейф і підібрав усі шість без капітанових вказівок.
Час від часу налітали бурі — це була якраз смуга сильних вітрів,— а в середині червня нам довелося поборотися з тайфуном. Ця подія запам’яталася мені назавжди, бо вона спричинила великі зміни в моєму житті. Ми, певно, потрапили трохи не в саме осереддя тайфуну, але Вовкові Ларсенові пощастило втекти від нього на південь — спочатку під клівером з двома рифами, а тоді й зовсім із голими щоглами. Таких хвиль я ще ніколи не бачив. Ті, що мені доводилось бачити раніше,— то просто маленькі брижі проти цих, що мали півмилі від хребта до хребта і здіймалися, далебі, вище за наші щогли. Навіть сам Вовк Ларсен не зважився лягти в дрейф, хоч нас відносило від табунів далеко на південь.
Ми вийшли, певно, на трасу тихоокеанських пароплавів, коли тайфун ущух, і тут, на диво мисливцям, надибали другий табун котиків,— так би мовити, ар’єргард. Мисливці казали, що це була річ зовсім не чувана. Враз пролунала команда: "Шлюпки на воду!", забахкали рушниці, і безжальне нищення тривало цілий день.
Увечері того дня до мене підійшов Ліч. Було вже поночі, і я саме кінчав підраховувати шкури з останньої шлюпки. Він зупинився біля мене й запитав тихо:
— Чи не скажете ви мені, містере Ван-Вейдене, як далеко ми від берега і в якому боці Йокогама?
Серце моє аж тьохнуло від радості, бо я зрозумів, для чого він питає, і я повідомив його: вест-норд-вест, п’ятсот миль.