Я знову побачив золотаві іскринки в його очах і жах в очах у Мод Брустер.
— Ми ще відважніші,— квапливо докинув я.— Принаймні щодо мене, то я відважніший за капітана Ларсена.
Тепер Ларсен зиркнув уже на мене — невже це я глузую з нього? Я повернув штурвал на три-чотири шпиці, вирівнюючи шхуну, що вивернулась була під вітер. Вовк Ларсен чекав пояснень, і я показав на свої коліна.
— Бачите,— сказав я,— вони ледь тремтять. Це тому, що я боюся, плоть моя боїться. Я боюся й розумом, бо не хочу вмирати. Але мій дух панує над тремтінням тіла і неспокоєм розуму. Це більше, ніж хоробрість. Це мужність. Ваша плоть не боїться. Ви не боїтеся. Вам за іграшку ставити чоло проти небезпеки, вона навіть тішить вас.
Ви, містере Ларсене, не знаєте страху, але ви мусите визнати, що справжня відвага — в мене.
— Маєте рацію,— відказав він.— Я ніколи ще не дививсь на речі з цього боку. Але чи слушне й протилежне? Якщо ви відважніший за мене, то, виходить, я полохливіший за вас?
Висновок був такий несподіваний, що ми обидва засміялися. Тоді він, ставши на одне коліно, поклав цівку карабіна на планшир. Ті перші кулі летіли до нас десь із милю, але тепер до шлюпок лишилося вже з півмилі. Старанно прицілюючись, він тричі вистрелив. Перша куля врізалась у воду футів за п’ятдесят від шлюпки, друга — майже коло борту, а після третьої стерник випустив весло і скрутився на дні шлюпки.
— Мабуть, цього досить,— сказав Вовк Ларсен, підводячись.— Я не міг дозволити собі пожертвувати мисливцем, та він і не зможе водночас і стернити, і стріляти, а весляр, сподіваюся, не вміє правити.
Так і вийшло. Шлюпка вивернулась під вітер, а мисливець стрибнув на корму, щоб зайняти місце стерника. З цієї шлюпки більше не стріляли, хоч на інших шлюпках рушниці ще завзято лящали.
Мисливцеві знову пощастило привести шлюпку до вітру, але ми йшли принаймні вдвічі швидше й наздоганяли її. Коли ми були від неї вже ярдів за сто, я побачив, як весляр подав рушницю мисливцеві. Вовк Ларсен пішов на шкафут і взяв бухту тонкої линви. Потім, знову сперши карабіна на планшир, націлився на шлюпку. Я бачив, як мисливець двічі хотів відкласти стернове весло і взятися за свою рушницю, але вагався. Ми вже поминали шлюпку.
— Гей, ти! — раптом гукнув Вовк Ларсен весляреві.— Візьми кінець за банку.
І кинув змотану линву просто на матроса, трохи не збивши його з банки. Матрос, однак, не послухавсь, а глянув на свого мисливця, чекаючи наказу. Проте мисливець теж вагався. Рушниця хоч і була у нього між колінами, але він не міг випустити весла, щоб стрельнути, бо шлюпку повернуло б і прибило до шхуни. Крім того, він бачив наставлений на нього карабін Вовка Ларсена і знав, що не встиг би він підняти свою рушницю, як його вже прошила б куля.
— Візьми! — сказав він спокійно матросові.
Той послухався і прив’язав кінець до передньої банки.
Шлюпку смикнуло вперед, і мисливець поставив її на курс рівнобіжно до "Привида" футів за двадцять від нього.
— Тепер спускайте вітрило й підходьте до борту! — звелів Вовк Ларсен.
Тримаючи в одній руці карабіна, він почав другою попускати шлюпкові талі. Коли їх було закладено на прові й на кормі шлюпки і обидва непоранені в ній уже зібралися піднятись на судно, мисливець узяв свою рушницю, немовби щоб покласти її на місце.
— Кинь! — крикнув Вовк Ларсен, і мисливець упустив рушницю, наче вона йому руки пекла.
Піднявшись на палубу, мисливець і весляр витягли на борт шлюпку, а тоді за наказом Вовка Ларсена віднесли пораненого стерника в матроський кубрик.
— Якщо всі наші п’ять шлюпок упораються не гірше за нас із вами, то ми матимемо досить численний екіпаж,— сказав мені Вовк Ларсен.
— А той, що ви підстрелили... Сподіваюся, він...— озвалась Мод Брустер. Голос її тремтів.
— Поранений у плече,— відповів капітан.— Нічого серйозного. Містер Ван-Вейден вилікує його за три-чотири тижні. Але он отих хлопців навряд чи йому поставити на ноги,— додав він, показуючи на третю шлюпку з "Македонії", до якої я спрямовував шхуну.— Це робота Горнера й Смока. Я їм тлумачив, що нам потрібні живі люди, а не трупи. Але як умієш стріляти, то так і кортить бити просто в ціль. Вам знайоме це відчуття, містере Ван-Вейдене?
Я похитав головою і глянув на роботу наших мисливців. Вони й справді вибили зовсім свої жертви, а тепер пристали до решти човнів і вже атакували останні дві шлюпки з "Македонії". Покинена шлюпка гойдалася на хвилях, наче п’яна, некероване вітрило лопотіло на вітрі. Мисливець і весляр лежали в неприродних позах на дні шлюпки, а стерник звісився через планшир за борт. Руки його хлюпалися у воді, а голова хиталася з боку на бік.
— Не дивіться, міс Брустер, прошу вас, не дивіться туди,— вигукнув я і був дуже радий, що вона послухалась мене й відвернулася.
— Просто на них, містере Ван-Вейдене,— наказав Вовк Ларсен, показуючи на шлюпки, що збилися докупи.
Коли ми підійшли, стрілянина припинилася і було вже по баталії. Решта дві шлюпки вже були забрані в полон нашими п’ятьма, і тепер усі сім шлюпок чекали, щоб ми їх підібрали.
— Дивіться! — мимохіть скрикнув я, показуючи на північний схід.
Там, на обрії, знову затемніла хмарка — димок з "Македонії".
— Так, я пильную за нею,— спокійно відповів Вовк Ларсен. Він зміряв відстань до далекої смуги туману, потім підставив щоку під вітер, щоб визначити його силу.— Я думаю, що ми встигнемо, але можете бути певні, що коханий мій братчик розгадав нашу нехитру витівку і вже поспішає до нас. Ну от, дивіться!
Хмарка диму раптом побільшала, стаючи дуже чорна.
— Я тебе, братику, таки нагрію,— осміхнувся Вовк Ларсен.— Ось побачиш, нагрію! А твоя стара машинерія бодай би розсипалась на брухт!
Ми лягли в дрейф, і на шхуні почалася метушня — щоправда, зовсім не безладна. Шлюпки піднімали з обох бортів відразу. Щойно полонені ступали на палубу, наші мисливці спроваджували їх на бак, а матроси піднімали шлюпки на шхуну й залишали їх де попадя, не принайтовлюючи. Скоро-но остання шлюпка відірвалась від води й загойдалась на талях, ми помчали вперед на всіх вітрилах із попущеними шкотами.
Поспішати таки треба було. "Македонія", бухаючи з димаря чорним димом, мчала на нас із північного сходу. Покидавши решту своїх шлюпок, вона змінила курс і попливла нам навперейми. Наші шляхи мали перетятись десь край туманної смуги. "Македонія" могла спіймати нас тільки там. Уся надія була на те, що "Привид" досягне туману раніше за пароплав.