Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.
— Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, — промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі.
Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.
— Батьку ти наш, добродію наш сердечний!
— Ідіть у мир і не согрішайте більше! А це для ваших дітей, — додав, кладучи їм по золотому.
Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей мент душу за нього віддав би.
— Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли.
— Не побачить він нас більше ніколи. Пішли.
Петранівський до Чуйкевича підбіг.
— А це ж як?
— Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде.
— А інші?
— Інших поведемо з собою.
— Під суд.
— Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде. Петранівський дивився, ніби не розумів.
— Дивно.
— Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться.
— На війну, гадаєте?
— А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться.
— На війну, — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба.
— Але що скаже пан гетьман?
— Подякує вам і мені. Сотник підкрутив вус.
— Так тоді хіба будемо вертати?
— Будь ласка, ведіть!
Це ще більше заспокоїло старого козака. Він казав "гультайству" йти походом уперед; за ним двигалася сотня; Чуйкевич задуманий за сотнею ступав.
Сніг під ногами скрипів, сіяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт.
МІЖ КНИЖКАМИ
Гетьман з Батурина не вертав. У його було там багато важного діла. Київський лікар від'їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський "ляйбмедікус", як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. "На свята, — казав, — ясна панночка буде могла встати і послухати колядників",
Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньках. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки.
Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам'ять уміла.
"Манна хлвба животнаго", "Акось, или врачеваніе", "Извъстіе истинное", "Показаніе истиныї", — прочитував хлопець наголовки книжок, котрі приніс із собою з гетьманової бібліотеки і поклав на стіл у Мотриній спальні.
Мотря слухала і перечила головою. Не хотіла їх.
— Які ще маєш?
Хлопець дальше читав: "Инокь Евфимій: Остень", "Братья Лихуды", "Мечець духовими", "Инокь Евфимій: Посланіе на подвергь латинскаго мудрованія".
Мотрі і тії не підходили під смак.
— Це про хлібопоклонну єресь, — казала, — наскучило. Не цікаве для мене.
— Як панночка зводили казати?
— Хлібопоклонная єресь.
— А що воно таке?
— Це ж, бачиш, спір такий, коли перемінюється хліб у тіло Христове. Чи тоді, як священик проголошує: "Прійміте, ядіте... пійте от нея всі!", чи як призиває Духа Святого словами: "І сотвори хліб сей честноє тіло Христа Твоєго а єжи в чаши сей честную кров Христа твоєго, преложив духом Твоїм святим".
Хлопець подивився в очі своєї панночки і, мабуть, більше захоплювався її красою, ніж незрозумілими для нього тайнами релігійними.
— А що слова: "І сотвори убо хліб сей" — проізносяться в літургії пізніше від слів "Прийміте, ядіте", так, значиться, при "прийміте, ядіте" хліб є ще звичайним хлібом, а не тілом Христовим і тому тих, що вірять, немов то при "приміте, ядіте" хліб є вже тілом Христовим, православна церква вважає єретиками, а єресь їх називає "хлібопоклонною", бо вони поклоняються хлібові, а не тілу Христовому, котре являється щолиш при словах "І сотвору убо хліб сей". Розумієш?
Хлопець покліпав очима й заперечив головою:
— Ні, прошу ясної панночки, ніяк не розумію.
— Ах, дурнику ти малий, а пощо ж питаєшся мене, коли не хочеш розуміти?
— Не можу. В голову ніяк не лізе. Мотря усміхнулася:
— Але в тую твою голову багато дечого другого влазиться, правда?
— Може, й правда. Але до того тут у мене хисту нема. Бог не дав.
Сказав це так поважно, що Мотря розсміялася вголос.
— Але до всього другого тобі Бог хисту не відмовив. Все ти підглянеш, підслухаєш, усього догадаєшся, хитрий ти, небоже!
— Я лиш ради панночки.
— Невже ж? Та хай тобі. Шукаймо дальше, може, щось підходяче знайдемо. Так багато книжок, а нема що читати.
— Арифметика, сиръчь наука числительная, — просилябізував хлопець... — Книжка нова, ще може й не читана. Який чистий папір і переплеть яка то гарна.
— Що ж з того, коли й ця книга для науки, а не для розваги. Що ми з тобою тепер числитимем?
— Правда.
— Шукаймо дальше.
— "Въдомости о военных и иныхь дьлах", — прочитав паж, і очі йому засвітилися. — О воєнних ділах, — повторив, — цікаво!
— Якщо тобі цікаве, то відложи тую книжку набік і прочитай собі окремо. Для мене вона не цікава, бо це перша печатна газета, сиріч вісті, що діялося в Росії року 1703-го. Тоді воно було цікаве, бо нове, а нині перестарілося і перестало бути цікавим.
— Так... — Хлопець долонею уста приткнув, — позіхав.
— Як бачу, тобі спати хочеться.
— Мені?
— Та же не —мені, бо я виспалася за всі часи.
— Ні, я не хочу спати, тільки так тихо в дворі, як у церкві, коли з неї люди вийдуть.
— А ти до тишини не звик. Тобі захочується пригод, вітреннику ти малий... Ну, так читай же щось, а то ще чого доброго заснеш.
Хлопець потер чоло рукою, відкашельнув і почав читати, сильно наголошуючи початкові склади слів і відділюючи павзами речення: