Війна Карла XII з Петром, здавалося, наближалася до зворотної точки, а на це Мазепа тільки чекав.
То була одна причина, а друга — що гетьманові дійсно хотілося відпочити під час свят, бо він був дуже спрацьований і перетомлений, а вік його не такий-то вже, щоб перетягати струну.
І була ще одна причина, для якої гетьман не бажав собі старшинського з'їзду в Бахмачі, а якої не важко було й догадатися, — Мотря.
На з'їзді доходило не раз до особистих порахунків між козацькими старшинами, до суперечок і до бурлив;:: сцен, котрими він не хотів турбувати Мотрі після її важкої недуги, як не хотів, щоб люди взагалі й довідалися, що вона у нього. Хто може запоручити, що не приїде Кочубей і, нацькований жінкою, не почне розводити своїх жалів на гетьмана? Кочубеєві ніколи не можна надто довіряти, бо він надто підлягає жінці. Це в нього застаріла недуга, з котрої, мабуть, не вилічиться ніколи...
Ось чому-то гетьман і не бажав собі з'їзду на сьогорічне Різдво. Він казав це декому зі своїх генеральних старшин, гадаючи, що вони і другим перекажуть, бо повідомляти всіх окремим універсалом було незручно. Гетьман знав своїх людей і боявся їх обідити. Скажуть, що гетьман ухиляється від старого звичаю погостити своїх старшин на Різдво.
Та не так воно вийшло, як собі того бажав гетьман Мазепа. Старшини зі свого боку боялися, щоб гетьманові не було прикро, що вони не приїхали поздоровити його зі святами, вони не довіряли собі і підозрівали якусь інтригу;
як же це можливо, щоб не бути в Мазепи на Різдво?
Перший приїхав Орлик, таки доволі рано.
Гетьман зараз попросив його до себе.
— Як же там жінка, діти? Як мій похресник, чи великий виріс?
— Спасибі милості вашій за ласкаву пам'ять. Дякувати Богові, здорові. Пересилають доземний поклін свому добродієві, а малий Грицько руки свого хресного батька цілує.
Хресного батька... І гетьман пригадав собі свою хресну доньку — Мотрю. І на хрестини не їхав би був, коли б знаття, що з того вийде.
— Що ж у Батурині нового? — питався гетьман. — Кажи. Не скривай нічого. Я знаю, що в столиці, як в пекельному казані, кипить. На кождому пануючому дворі є свої інтриги, я до них від молодості привик, але в нас це не інтриги, а окремого роду каверзи. Не знати, чого ті люди хочуть. Може, й самі не знають чого. Дбаю про них, пхаю в них, як у дірявий міх, і всього їм замало. А вже що найгірше і чого я більше всього не люблю, так це доноси. Здавалося б, лицарський народ, знає лицарський звичай. Ого! Не виступить тобі явно до бою, лиш як собака з-поза плота кусає. Не прийде до свого гетьмана, лиш до Москви з доносом лізе... Говори!
І Орлик став розказувати батуринські невідрадні новини: сплетні, зависті, зазіхання.
Гетьман уважно глядів на свого канцлера.
— Кажеш, нарікають ще на мене, що я з царем держу?
— Нарікають, милосте ваша.
— Хто?
Орлик зам'явся. Гетьман чекав хвилину, а тоді:
— Звільняю тебе із відповіді, щоб не гадав, що і я від тебе доносів на товаришів жадаю. І без того догадуюся хто. Але затям собі теє, Пилипе, що коли б я рішився вволити їх волю і порвав з Петром, то вони перші почнуть за це нарікати на мене. Тому-то нехай собі говорять що хочуть, а я зроблю, як своїм розумом міркую. Старші з них уже свої мозки пережили, молодші не вспіли ще ним обзавестись, так тоді треба мені на власний розум покладатися. Я на нього не маю причини нарікати.
— Вашої милості розум більш варт, ніж інші всі вкупі.
— Влесливий ти чоловік, Пилипе, але мені не солодких слів треба, а правди, хочби й гіркої. Гадаєш, що мене твій Alcides Rossijski, Hyppomenes Sarmacki [56] зворушив? Смійся з того. Чимало я панегириків читав. Я в тобі бистрий ум побачив, мені подобався ти, як пильний писар у київській митрополичій консисторії, і тому я тебе до своєї служби прийняв. І, мабуть, за це не нарікаїш на мене.
— Благословлю той день і ту годину, що покликали мене на службу до милості вашої, на котрій-то службі я так скоро добився такої почесті, про котру й подумати не смів.
— Отже, бачиш. А тепер я за це вимагаю тільки одного від тебе, — правди. Ти нічого не повинен затаювати переді мною, бо від кого ж мені й дізнатися тії правди, як не від
свого генерального писаря, на котрого я дивлюся, як на сина.
Орлик припіднявся з місця і поклонився гетьманові в ноги.
— Сідай! Або ні. Краще ходім до столової. Поснідаємо.
За сніданням гетьман говорив дальше:
— Вірного й розумного генерального писаря мав покійний батько Хмельницький, і це дуже помагало йому. Хочу, щоб те саме сказали колись про Мазепу.
— Буду старатися, милосте ваша.
— Перша річ — не скривати нічого. Бути щирим і правдомовним.
— Я таким є.
— Не все. От і тепер щось, бачу, скриваєш переді мною.
Орлик спаленів, як дівчина.
— А бачиш, Пилипе! Ти ще молодий, скільки тобі літ? Однолітець царя, правда?
— Так, милосте ваша; я роджений 72 року.
— Внуком моїм без мала міг би бути. Молодий ти і брехати ще не вмієш. Паленієшся. Кажу тобі: ти або щось брешеш, або щось скриваєш переді мною, а одне і друге недобре, бо як із одного, так і з другого може вийти шкода не лише для мене, але й для справи.
— Ніяково казати, милосте ваша. Прямо соромно. Боюся обідити уші мого милостивого пана.
— Говори, не бійся; чого то я не наслухався про себе.
— Кажуть... — Орлик зам'явся.
— Що кажуть, говори! — наглив гетьман.
— Кажуть, немовто... немовто милість ваша пірвали Мотрю Василівну.
— Що таке? Повтори! — гукнув гетьман.
Орлик пополотнів.
— Що таке? Повтори. Я вухам своїм не вірю.
— Кажуть, — говорив дрижачим голосом генеральний писар, — немовто милість ваша порвала від батьків Мотрю Василівну.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Я? Мотрю Василівну? Пірвав? Ха, ха, ха!
Орлик перестрашено дивився на Мазепу.
— Гетьман пірвав доньку генерального судді. Ось тобі новина. Но, такої новини я не сподівався почути. Гарні у вас в Батурині новини. Поїдь лиш з того Батурина на тиждень, а видумають про тебе щось таке, чого б ти і за рік не придумав. І чого то не балакали про Мазепу. Мазепа поляк, Мазепа католик, Мазепа зраджує царя, а тепер ще додали, що Мазепа умичник. На старості літ доньок старшинських пориває, та ще неабияких, а Мотрю Кочубеївну. Ха-ха-ха!