— Я сподіваюся, що він одружиться не раніше, ніж одержить пристойну посаду в королівстві або при дворі,— сказав старий маркіз.— Але існує одна серйозна перешкода.
Ось якою, на думку маркіза, була та єдина перешкода, що заважала Віктюрнієнові розпочати блискучу кар'єру.
— Мій син, граф д'Егріньйон,— зітхнувши, провадив він після короткої мовчанки,— не може з'явитися до двору, як жебрак, йому треба дати все необхідне. Лихо, та й годі! Ми вже не маємо, як два століття тому, свого почту з дворян. Ох шевальє! Здається, тільки вчора пан де Мірабо39 завдав по дворянству нищівного удару, а все навколо нас уже зруйноване дощенту. Сьогодні цінують тільки гроші — ось єдине, що завдячуємо ми Реставрації. Королю байдуже, ведете чи не ведете ви свій рід від Валуа40 або від завойовників Галлії, йому важливіше знати, чи справно платите ви податок у тисячу франків. Тому я не можу послати графа до двору, не давши йому принаймні двадцять тисяч екю...
— Думаю, цієї дрібнички вистачить, щоб він з'явився там як личить вельможі,— зауважив шевальє.
— Так от, я попросила Шенеля, щоб він прийшов сьогодні ввечері,— втрутилася до розмови панна Арманда.— Вам, либонь, відомо, шевальє, що відтоді як Шенель запропонував мені вийти заміж за якогось нікчемного дю Круазьє...
— О це було справжнє неподобство, панно! — вигукнув шевальє.
— Непрощенне неподобство,— уточнив маркіз.
— Ви ж розумієте,— провадила панна Арманда,— що після того прикрого випадку мій брат не зможе перебороти себе і звернутися до Шенеля хай там з яким проханням.
— Та він же ваш колишній слуга! — вигукнув шевальє.— Цим ви, маркізе, тільки виявили б йому честь, таку честь, якою він би пишався до кінця днів своїх.
— Ні,— відповів гордий вельможа,— я вважаю нижчим за свою гідність...
— Йдеться не про гідність, а про необхідність, маркізе,— сказав шевальє, випростуючись.
— Ніколи! — вигукнув маркіз із таким рішучим жестом, що шевальє зрозумів: доведеться відкрити старому вельможі всю гірку правду.
— Річ у тім,— почав шевальє,— що Шенель (може, ви цього й не знаєте, але я вам скажу) уже дав вашому синові близько...
— Мій син ніколи не попросив би хай там чого в Шенеля! — вигукнув старий аристократ, рвучко випростуючись і уриваючи шевальє.— У вас, звичайно, він міг попросити, скажімо, луїдорів двадцять п'ять...
— ...близько ста тисяч ліврів,— незворушно доказав шевальє.
— Граф д'Егріньйон заборгував сто тисяч ліврів якомусь Шенелю! — вигукнув маркіз з глибоким болем.— О, якби він не був моїм єдиним сином, я сьогодні ж таки послав би його служити капітаном у колонії! Заборгувати лихварям, з якими легко поквитатися сплативши їм величезні відсотки,— це вже нехай! Але взяти гроші в Шенеля, в людини, до якої я щиро прихильний!
— Атож, наш чарівний Віктюрнієн проциндрив сто тисяч ліврів, мій дорогий маркізе,— вів далі шевальє, струшуючи з жилета дрібки тютюну.— Це, зрештою, не так багато. В його літа я... А втім, облишмо спогади, маркізе. Не слід забувати, що граф живе в провінції, і для такого міста, як наше, це вже непогано, він далеко піде. Я бачу в ньому схильність до безладного життя, властиву людям, що згодом звершують високі діяння...
— І він спокійно спить у себе, нічого не сказавши батькові! — вигукнув маркіз.
— Він спить невинним сном дитини, адже досі він зробив нещасними тільки п'ять-шість міщаночок, а тепер йому потрібні герцогині,— сказав шевальє.
— Це для нього може закінчитися таємним королівським наказом про ув'язнення без суду!
— Вони скасували ці таємні накази,— відповів шевальє.— Ви ж, мабуть, пам'ятаєте, який зчинився галас, коли спробували запровадити надзвичайні суди. Не пощастило нам зберегти і військові суди, які пан де Буонапарте називав "військовими комісіями".
— А що ж нам робити, коли наші сини виявляться безумцями або негідниками? Ми навіть не зможемо посадити їх під замок? — спитав маркіз.
Шевальє подивився на цього батька, доведеного до розпачу, і не зважився відповісти: "Нам доведеться краще їх виховувати..."
— І ви нічого не сказали мені про це, панно д'Егріньйон! — вів далі маркіз, звертаючись до сестри.
В цих словах проявилося його роздратування, звичайно він звертався до панни Арманди "сестро".
— А що ж, пане, мав робити молодий хлопець із палкими пориваннями, приречений бити байдики в нашому місті? — зауважила панна д'Егріньйон, яка не розуміла, чому брат так розсердився.
— Борги, кат би їх забрав! — озвався шевальє.— Віктюрнієн грає в карти, бігає за дівчатами, полює, а в наші дні такі розваги коштують недешево.
— Все зрозуміло,— сказав маркіз.— Отже, пора вирядити його до Парижа. Завтра зранку я цим займуся і напишу листи нашим родичам.
— Я трохи знайомий з герцогами де Наваррен, де Ленонкур, де Мофріньєз, де Шольє,— сказав шевальє, чудово розуміючи, що всі вони про нього давно забули.
— Щоб відрекомендувати д'Егріньйона при дворі, мій любий шевальє, ніяка висока протекція не потрібна,— сказав маркіз, уриваючи його.
"Сто тисяч ліврів! — подумав він.— Такої зухвалості я від Шенеля не сподівався. Ось наслідки триклятої смути. "Пан" Шенель осмілюється давати гроші моєму синові! Ось я запитаю в нього... Ні, краще хай сестра... Можна запропонувати Шенелеві в заставу наші маєтки. А потім я дам доброї нагінки цьому молодому гультяєві, адже скінчиться тим, що він до цурки розориться".
Шевальє і панна д'Егріньйон сприйняли упевненість маркіза в тому, що Віктюрнієна зустрінуть при дворі з розкритими обіймами, як належне, хоча всякому іншому вона видалася б смішною. Більше того, вони були глибоко зворушені виразом майже болісного смутку, що з'явився на обличчі в старого. В цю мить на пана д'Егріньйона навалився тягар якихось зловісних передчуттів; здавалося, він почав розуміти свою епоху.
Маркіз сів у глибоке крісло біля каміна і, мабуть, зовсім забув про Шенеля, який мав прийти і в якого йому не хотілося нічого просити.
В ті часи зовнішність маркіза, мабуть, сподобалася б людям з поетичною уявою. На його майже лисій голові ще збереглися залишки шовковистого вже зовсім сивого волосся, які спадали з потилиці гладенькими, але закучерявленими на кінцях пасмами. Благородне аристократичне чоло, таке саме, яким ми милуємося на портретах Людовіка XV, Бомарше та маршала де Рішельє, анітрохи не було схоже ні на масивний квадратний лоб маршала Саксонського, ні на невеличкий, твердий, стиснутий і занадто опуклий Вольтерів лоб — чоло маркіза д'Егріньйона мало гарну, ніби виточену форму й плавно переходило в золотаві м'яко окреслені скроні. Очі яскріли тією мужністю й вогнем, над якими вік не має влади. В нього був ніс принців Конде і приємний рот Бурбонів, здатний як колись висловився граф д'Артуа, вимовляти тільки розумні й добрі слова. Його щоки, більше запалі, ніж опуклі, були в гармонії з сухорлявим станом, стрункими ногами та пухкими руками. Нашийна хусточка була пов'язана, як пов'язані вони в маркізів, зображених на гравюрах, що прикрашають твори, видані в минулому сторіччі,— такі нашийні хусточки ви побачите на Сен-Пре і на Ловеласі, на героях буржуа Дідро і на персонажах витонченого дворянина Монтеск'є41 (дивіться перші видання їхніх творів). Маркіз завжди носив парадний білий жилет, гаптований золотом, на якому блищала командорська стрічка ордена Людовіка Святого; синій сюртук з довгими загнутими полами, на яких були вигаптувані геральдичні лілеї — своєрідний костюм, який звелів пошити собі й король. Але маркіз д'Егріньйон не відмовився ні від коротеньких французьких панталон, ні від білих шовкових панчіх, ні від перуки з буклями і щодня о шостій годині вечора з'являвся тільки в цьому вбранні. Він читав лише "Котідьєн" та "Газетт де Франс"42, які конституційна преса звинувачувала в мракобіссі, у безлічі монархічних та релігійних крайностей, а маркіз, навпаки, вважав, що там повно єретичних та революційних ідей. Хоч би до яких перебільшень удавалися партійні газети, вони завжди поміркованіші, ніж найвойовничіші представники відповідних політичних партій. Автора, який намалював цього чудового персонажа, напевне, звинуватять у тому, що він перебрав міру, тоді як він, навпаки, пом'якшив найрізкіші тони і затушував найяскравіші риси оригіналу.