Але усе це — пізніше. Поки що я — романтик. Будую соціалізм, а про комунізм — мрію. Пишу до газет нариси про ударників комуністичної праці. Борис Павлович пише до районки передові статті про комуністичну мораль і проповідує, навіть серед колег по редакції, Моральний кодекс будівника комунізму. А за чаркою, ми ще спілкуємося, навчає мене іншій, чиновницькій моралі. У моєму щоденнику збереглося декілька його заповідей: "Ніколи не обговорюй директиви, а виконуй їх. Якщо й маєш особисту думку, тримай її при собі. Не критикуй, ніколи начальство: якщо воно заслуговує на критику, його покритикують інші, ті, хто над ним, хто зверху. Інакше спершу критикуватимуть тебе…" І таке інше. А потім ми помічаємо, що Борис Павлович виписує собі гонорар за передовиці про комуністичну мораль, втричі більший, аніж належиться. І навіть постанови райкому партії, надруковані в газеті, розмічає як власні творіння. Колеги мої перешіптувалися потайки; роботу в Олишівці знайти важко. У мене ж — ні двора, ні кола, ні сім'ї; і я почуваюся певніше. До всього — романтичний поборник соціальної справедливості. І я запитав у Бориса Павловича, як він так хитро розмічає собі гонорар. Борис Павлович, не знітившись і на мить, відповів: "Бо партійне слово — слово настановче, і ціна йому мусить бути більша, аніж якомусь там нарисові…" І завершив черговим повчанням про комуністичну безкорисливість. Я, базуючись на засадах високої комуністичної моралі, запропонував, аби ми обоє відмовилися від гонорарів за публікації у своїй газеті. На користь держави. І одразу написав відповідну заяву. Борис Павлович ідею теоретично підтримав, але заяви не написав. І я місяців з декілька не одержував гонорару. А він, незважаючи на мої кпини, незворушно розписувався у відомості, старанно перелічував гроші і клав до кишені свого чорного кітеля…
А потім у редакції олишівської районки з'явився випускник столичного університету Іван Куштенко, нинішній український прозаїк. З його з'явою війнуло в наших задушливих кабінетах київськими національними пристрастями. Наставав час українського культурного пробудження. У кінотеатрах демонструвалася "Поема про море". З ім'ям великого романтика Олександра Довженка наше покоління стукалося в двері історії. Сержант Іван Драч ще стояв у караулі і слухав, як по радіо читає свої поези юний Микола Сом. Газети друкували портрети молодого, вродливого лісоруба Дмитра Павличка. Я завчав напам'ять вірші Тамари Коломієць з її першої збірочки "Пролісок". Журнал "Зміна", майбутній "Ранок", надрукував на своїх сторінках анкету, в якій просив читачів поділитися своїми враженнями від його публікацій. Я написав у анкеті, що час вимагає нової, правдивої літератури, а багато публікацій "Зміни" такі солодкі, що блювати хочеться… І разом з анкетою одіслав свої "Березневі малюнки". Невдовзі з редакції надійшов лист, підписаний Володимиром Дардою. Про мої новелки Володимир Дарда відгукнувся схвально і попросив, якщо буду в Києві, завітати до редакції.
Я приїхав до столиці на зимову сесію (уже навчався в університеті) і одного дня з хвилюванням переступив поріг редакції "Зміна". Мене негайно запросили до кабінету головного редактора. Головний закликав ще кільках працівників. "Так це ви той Дрозд, якому хочеться блювати од наших матеріалів?! — почув я несподівано — чекав же на розмову про мої новелки. — Та ви знаєте, що варто мені подзвонити до ректора — і ви негайно вилетите з університету!.." Одне слово, одержав я по саму зав'язку. Таким було моє перше знайомство з літературним процесом у Києві…
Коли я вискочив з тої ідеологічної сауни, Володимир Дарда співчутливо подав мені рукопис "Березневих малюнків": "Мабуть, ми надрукували б, але тепер — самі розумієте. Пишіть, у вас є певні здібності…" Але після того випадку я не писав досить довгенько. Правда, регулярно їздив на засідання обласного літературного об'єднання до Чернігова. Там я уперше побачив Євгена Гуцала, ще студента Ніжинського педагогічного інституту. Був його творчий звіт. Євген приїхав з валізою, повною рукописів. Розкрита валізка стояла біля його ніг, він нагинався, брав черговий аркуш з віршами і — читав… Тоді ж, на запрошення Івана Куштенка, до Олишівки приїхав університетський танцювальний ансамбль "Веснянка". Ірина Жиленко, одна з солісток самодіяльного ансамблю, прихворіла і не змогла приїхати в Олишівку. Нам судилося зустрітися дещо пізніше. З ансамблем виступали київські поети Володимир Підпалий і Петро Засенко. Так я уперше почув і побачив справжніх — столичних — поетів. Уже в Чернігові ми з Євгеном Гуцалом прийматимемо Миколу Сома і, проводжаючи його на автобусну станцію, сперечатимемося, кому з нас нести за Миколою його плащ… Микола Сом здавався метеором, що залетів щасливим випадком у наш провінційний Чернігів з далекої літературної Галактики…
Іван Куштенко став тим каталізатором, який активізував у душі моїй національні почуття. Народився я північніше Чернігова, до кордону з Білорусією та Росією було кілька десятків кілометрів. Мова в селі — ані українська, ані російська чи білоруська, мова — "петрушинська". Втім, у тих місцях кожне село має свою мову. Коли мене уперше переклали на білоруську, сестра Марія, гостюючи, прочитала і радісно мовила: "Осе вже ти, Володю, пишеш по-нашому…" Виховувався я, головним чином, на російській літературі. Школу закінчував українську, але в російськомовному Чернігові. Якби я мав за що навчатися, вступав би до Московського універсистету і, мабуть, прозу свою писав би на тодішньому "государственном языке". Перші вірші писав російською мовою. І в Олишівці спершу, як уже згадував, розмовляв культурно…
Але було в душі щось те, що закладено в нас природою, Богом чи батьком з матір'ю. Оце "щось" і розбудив Іван Куштенко. А може, прийшов час йому прокинутися. Як і кожен неофіт, я виявився "правішим од папи". Я зробився нетерпимий, обривав кожного, хто розмовляв по-російськи. Хоч колеги цілком справедливо нагадували мені, що і я ж донедавна — "штокав". Борис Павлович визнавав лише російську мову, хоч, звісно, свої партійні передовиці писав "по-простому", газета була українська. І одного вечора ми з ним засперечалися. Дискутували гостро, до пізньої ночі, ще й — на вулиці, уже залишивши редакцію. Пам'ятаю — падав перший сніжок, а ми з Борисом Павловичем біля редакційних воріт трохи не за груди хапалися. Уяву про мої погляди дають рядки із записника, зроблені, правда, трохи пізніше, коли я мандрував по Шевченківських місцях Чернігівщини, у знаменитій Качанівці: "Боже мій, яка краса! Оце сиджу, читаю Тарасів вступ до "Гайдамаків" і думаю: "Рідна моя, рідна Україна! Забита, загиджена, всі цураються тебе. А яка ж ти чудова і зваблива, моя Роксолано… І отут, перед тінню моїх славних предків, клянуся писати тільки від щирого серця, тільки те, у що вірю. Клянусь писати лише те, що дасть якусь користь народові. Клянусь тобі, земле качанівська, зрошена кров'ю І потом і сповита натхненням великих творців і мислителів, клянусь тобі, народе мій український…" Усі ми, як мовиться, щось подібне проходили, тож — не сміймося з юначого пишнослів'я. Останні романтики двадцятого віку. Уже діти наші — інші, навіть ті, які ходять на мітинги з жовто-блакитними прапорами чи голодують на майдані біля Верховної Ради. Ми не були політиками, ми були таки романтиками. Сперечаючись із шовіністами, ми цитували Леніна. Роботи Леніна з національного питання один час були для нас і щитом, і мечем…