Після смерті обличчя батька, вимученого багаторічною хворобою, випогодилося, проясніло, дивна одухотвореність з'явилася в обличчі, ніби відкрилася колгоспному колісникові на тім світі таїна, якої марно дошукувався на землі.
Усе це вимагало осмислення, вимагало інших слів, іншого письма.
А поки що я був щасливий, бо — писав, не замислюючись вельми, як пишу. Писав, як писалося. Писав у кімнатці, стелю якої підпирав стовп, а як степліло — і на дерев'яних східцях, біля вікна, що виходило в сад. Писав ранками, до половини на дев'яту. А тоді йшов до "Молочарні" снідати. Згадую це не для того, аби на тій "Молочарні" (вона збереглася) колись вішали пам'ятну дошку: "Тут їв манну кашу Володимир Дрозд"… Згадую, бо ранкові прогулянки від редакції до "Молочарні", по бульварах, скверах — досі пам'ятні, хвилюють. То ішла уже вільна людина, вільна від галіфе і комплексів, з ними пов'язаних. Уже мене не обходило, як і хто на мене дивився. Мені вже не кололо, що надто холодно привітався до мене якийсь начальничок. Мене вже не обходила нічия думка про мене. Я жив власним духовним життям, наодинці зі словами і образами. І на світ довколишній дивився я іншими очима. Довколишній світ існував для того, аби я про нього написав! Це — світовідчуття кожного художника, незалежно від таланту. Я жадібно вбирав у себе все, що годилося для моєї словесної халупки. Я був схожий на забудовника, який не обмине дощечки, що трапилася на дорозі, підніме її і підніме цеглину, яка упала на узбіччя з кузова машини. Я був птах, який збирає гілки на городі, аби викласти з них гніздо. Я був…
Одне слово, у мені пробудився письменник. І це пробудження було таким щасливим, що з ним не зрівняються жодні радощі — ні від пізніших публікацій, ні від перекладів на інші мови, ні від словесних осан критиків.
Почуваючись щасливим тої весни, я наївно думав, що моєму щастю радіє і все людство. Коли я вертався, поснідавши, до редакції, з "печери", що через дорогу, виходили і спроквола брели на роботу ще заспані, опечалені трудовим буднем попереду мої колеги, мої товариші. Я усміхався до них радісно, як ранкове сонечко. "Ну що, знову весь ранок творив?.." — іронічно кидав котрийсь із них. Я щасливо і довірливо признався, що написав "Голубий попіл", або "Колесо", або почав повість "Люблю сині зорі". "Ну, твори, твори… Людство не забуде…" І мої колеги похмуро піднімалися риплячими сходами у свої кабінети. Я ще не розумів, що між мною і ними пролягла уже — межа. І не тому, що я — талановитіший од них. Це міг визначити, підтвердити лише час. Врешті-решт, кожен журналіст — потенціальний письменник. Але не кожен знаходить у собі внутрішні сили і впертість ті потенції реалізувати. Немало моїх колег-журналістів свої безсумнівні здібності проміняли на щоденні радощі земного буття: сон, чаркування, кар'єра… Не реалізовані здібності каламутять, отруюють дуту людини. Я зрозумію це пізніше. Коли одержу верстку першої своєї книги, похвалюся нею в редакції і один з моїх товаришів ухопить мене за груди… Мабуть, він і досі не знає гаразд, що з ним тої хвилини відбувалося. Не у всіх вчинках ми собі звітуємо. Складні процеси відбуваються у душах наших, поза нашою волею і свідомістю. Як писав Євген Гуцало: "щось із підсвідомості витіка…" Я свого часу пародіював ці рядки, вони справді легко піддаються на пародію, але за смислом своїм — досить точні. Хіба що: не витіка, а — виплескується, вибухає.
Прийде час, коли я сповна зрозумію і відчую приреченість художника на самотність.
Сторінки мого щоденника, зо дня у день, з року в рік, коли я писатиму "Листя землі", будуть повні крику про важкоту самотності.
Але тої, чернігівської, весни я — щасливий.
13. Нічний дзвінок. З одинадцятого поверху без парашута. Я — воскресаю…
"Голубий попіл" я послав до редакції "Літературної України", і рукопис його надійно там заліг. Першу свою повістину "Люблю сині зорі" (найслабкішу з написаного мною в Чернігові і пам'ятну нині лише тим, що героїню її звали, як і мою майбутню дружину, ми ще не були знайомі, — Ірина Володимирівна) та з півдесятка оповідань я узяв із собою, коли їхав до Києва на сесію. До редакції часопису "Дніпро" мене привів Євген Гуцало. У редакції я познайомився з головним редактором Василем Большаком і Борисом Комаром, який тоді редагував прозу. Євген повів мене далі — по видавничому пеклу, що бачилося мені раєм.
Через три десятки років, до мого ювілею, Євген Гуцало напише: "Чи можна було передбачити, що в цього самозакоханого поліщука з яскраво вираженим монголоїдним типом обличчя попереду цікавий, самобутній — і вкрай суперечливий! — шлях в українській літературі, який з кожним роком-кілометром усе більше утверджуватиме в ньому таки майстра…" Мій словесний портрет залишимо на творчій совісті славетного майстра української новели. Так само як і епітет "самозакоханий". Самозакоханість передбачає насамперед відсутність критичності до себе, і в творчості, і в житті. Кожну свою писанину я щонайменше тричі "перелопачую", як зерно на току. Такої ж кількості критичних слів у власний бік не кинув власноруч жоден із сучасних українських письменників. І не через те, що я — такий поганий чи, навпаки, зразковий. Власна душа для мене — поле самодослідження. У видавництві "Молодь" Євген Пилипович мовив редакторам: "Візміть у цього хлопця його рукопис. Він і тепер непогано пише, а писатиме — ще краще".
Гуцало щиро вболівав за молоду літературу. Завдяки йому у шістдесят першому році на сторінки "Літературної України" барвистими добірками висипали твори ще зовсім юних, ще зовсім невідомих початківців. І читачі раптом відкрили для себе (хто — радісно, хто — з роздратуванням), що, окрім безперечно талановитих Івана Драча і Миколи Вінграновського, є ще талановите, самобутнє літературне покоління. Є — хвиля, є — процес, а не лише окремі, хай уже й славні, імена. Це докорінно змінювало літературну ситуацію на Україні. До речі, невдовзі у Польщі вийшов збірник молодих українських літераторів, який так і звався: "Висока хвиля". У ньому з'явилося, в перекладі на польську мову, і моє оповідання — перша зарубіжна публікація.