— Я тобі, псе, казав — отвори! А ти не квапишся! Ну, маєш! — приговорював Бовдур, держачи двері нарозтвір.
— Гвалту! Рятуйте! Розбій! Гвалту! — зарипотів капрал.
Надбігли поліціяни з ліхтарнями.
— А ти, проклятий Бовдуре, що робиш? — скричали вони, кидаючися до нього.
— Мачку свічу отсему свинтухові! — відповів Бовдур супокійно. — Нехай трохи ліпше квапиться!
Поліціяни, мов звірі, верглися на Бовдура, але той одним скоком сховався до казні. Гурма за ним з ліхтарнями. Але як скоро давно невидане світло впало жовтим пластом насеред казні, всі поліціяни стали мов укопані і йойкнули мимоволі. Насеред казні, підпливаючи кров'ю, лежав труп Андрія, а коло нього, нахилений, клячів Бовдур і мочив руки в його крові.
— Господи, а ту що таке? — вирвалося всім з грудей.
— То я, то я таке зробив, — говорив стиха Бовдур. — Не вірите? Ось ніж, адіть, його власний!..
— І пощо ж ти, нелюде, позбавив його життя? — запитав дід Панько. Але Бовдур не відповідав на те питання, немов або не чув, або не розумів його. Він клячів над трупом і вдивлювався в його бліде, ще й по смерті хороше лице. І дивна зміна робилася з Бовдуром. Його власні риси, бачилось, м'якли, лагідніли… З очей щез гнилий блиск світячого порохна… Понурі гнівні складини на чолі вирівнювались… Здавалося, немов наново людський дух вступає в те тіло, що досі було мешканням якогось біса, якоїсь дикої, звірячої душі. І нараз сльози градом покотилися з Бовдурових очей… Він лицем припав до кровавого Андрійового лиця і важко-важко заридав.
— Братчику мій! Що я зробив з тобою! За що я тебе віку збавив? Свята, ясна душечко, прости мені, нелюдові! Що я зробив, що я зробив! Господи, що я зробив!..
Хвилю ще стояли арештанти і поліціяни, мов причаровані, над тою потрясаючою картиною і слухали Бовдурового голосіння. Але згоді схаменулися.
— Збирайся, паничу! — сказали до нього. — Тобі вже не ту місце. Час перенестися на нове помешкання. Не час тепер плакати!
Бовдур підвів очі і гнівно болісно поглянув на них.
— Прокляття на вас, посіпаки! — сказав він. — Адіть! — і він приложив руку до зіваючої рани Андрія, переділюючи її долонею впівперек на дві половині, — адіть, отсе моя половина, а отсе ваша половина! Се моя, а то ваша! Не бійтеся, тутка я спокутую за обі, але там є ще бог, справедливий, то він буде вмів розпізнати, котра моя половина, а котра ваша!..
Брязнули залізні пута, і Бовдур дався в них замкнути без супротивлення. А тим часом арештанти хрестилися та говорили молитви над трупом, тільки Митро плакав у кутику. Стебельський сидів на своїм місці, мовчав-мовчав, а далі мов не своїм голосом обізвався.
— Quidnam, domine? Diem supremum obiisti?
Не чуючи на те питання відповіді, він обернувся до Бовдура і, показуючи на нього рукою, сказав:
— Pereat homo, crescat humanitas!
Але, не можучи на лицях окружаючих дослідити ні похвали, ні догани своїй мудрості, він обернувся лицем до стіни і ляг спати.
Коломия, 17—20 червня 1880.
_______________________
* А пан... розуміє по-латині?
— Розумію.
— І по-німецькому?
— Розумію (лат.).
— І ви... ви знаєте всесвітню історію Гінделі, — її в мене відібрали, — три томи: давня історія, середньовічна історія та... історія нових часів (нім). — Ред.
* А які школи пан закінчив? (лат.) — Ред.
* Отже, вищу філософію! (лат.) — Ред.
* Ні, моя люба, ми обоє_будемо бідні (нім.). — Ред.
* Людина людині — вовк (лат.) — Ред.
* Що ж це, пане? Чи закінчив ти останній день? (лат.) — Ред.
* Хай пропадає людина, хай росте людяність! (лат.) — Ред.