Ми знали це і в нас не раз душа боліла І серце рвалося і груди жаль стискав; Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла, Ані прокляття нас не відтягли від діла І молота ніхто із рук не випускав. Ми вложені творчою силою в течію космосу, як мандрівна невблаганність життя.
Нехай прокляті ми і світом позабуті! Ми ломимо скалу, рівняєм правді путь...
Ми ходили туди й назад поломаним заболоченим хідником побіля будови "Просвіти", яка залишалася напризволяще тих, які сюди прийдуть і які її знищать. Хилилось до вечора. Голова "Просвіти" — втомлений і збентежений, виносив і вкладав до вантажника свої валізи. Ми одягнуті по дорожньому, наше взуття заболочене, наші обличчя виснажені, наші очі поняті жалем.
Після цього ми всі прощалися, сідали до авта і їхали. Наші приятелі, які мають також рушати в дорогу, помахали нам иа прощання руками.
По дорозі я ще зайшов до канцелярії руху і заповнив путівку "Дойче Райхсбаан"-у. Цілком довільно і навмання я вибрав наш путь до Городка біля Львова.
Точного часу для відходу нашого потягу не визначено. Десь так протягом ночі. А коли я прибув до вагону, там уже були всі наші співмандрівники, світилися свічки, по середині вагону стояв їдальний стіл, біля нього м'які стільці, на столі скатертина. Ми сідали за *стіл родиною і вечеряли. Двері вагону відхилені, надворі темнота, зо всіх боків чути людську мову.
І враз десь там далі між вагонами счинився рейвах. Якісь викрики, німецька мова. Ми насторожені. Що там сталося? Мовчали і вслухалися до того гамору, аж поки все це поволі втихомирилося.
І лиш згодом, від робітників, що формували потяг, ми довідались, що рейвах зчинили ес-еси, які вдерлися до одного вагону, забрали якогось чоловіка, вивели його отуди за станцію і там його застрелили. А ще пізніше ми довідались, що тим чоловіком був мій добрий знайомий, директор цукроварні в Бабині, Андрій Пивоваренко. Залишаючи цукроварню, він мав передати певну кількість цукру партизанам. Хтось доніс і за це він поплатився життям. Доповнюючи довгу листу жертв моїх друзів, знищених нашими ворогами. Чи міг би хтось подати їх список? На це відповідає поет Мосендз, коли він молиться за тих, що їх:
Замучив лютий кат Того, хто побратимом був Моїм (ще більш ніж брат), І хто мав тисячу імен: Петро, Данило, Гнат.
І десь опівночі вагон, у якому ми по різних кутах дрімали, почав рухатись. Спочатку на місці — взад і вперед, аж поки його включено до довгого потягу, який ще годинами стояв в темноті збоку. Я вийшов надвір. Було темно і мрячно. Здалека доносився шум міста, з північно-східнього боку, на обрію, розгорялась пожежа. Я довго стояв, довго вдивлявся, довго вслуховувався в наповнену трагікою темноту.
Ми залишали Рівне біля години третьої ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному. Яку почато під знаком апокаліптичного вершника "на білому коні" з луком переможця, а закінчено "на коні вороному" з вагою в руці своїй, щоб все зважити і все розсудити. Так, як бачило око і відчувала душа.
1971-74. Торонто.
КІНЕЦЬ