На другий раз привезли старому барильце горілки з медом, пшеничного хліба, буханців, медяників, сала, ковбаси, борошна на галушки і куліш, а також білизну, бо помітили, що дід ходив без сорочки, лише в кожусі.
Дід, як побачив такі дива, дуже зрадів.
— А Бог би вас благословив, мої діти, от обдарували старого, буде й у мене свято. Та от ви останнього разу забули забрати пляшку з горілкою. Вона стоїть на тому самому місці. Я не чіпав, бо це не моє.
— Діду, — сказав Тарас, — та ми навмисне для вас її залишили.
— Я цього не знаю, а чуже для мене — святе. Старий випив чарку, повиносив з комори що мав та
почав їх пригощати. І зараз розбалакався.
— То у вашому селі ви все це маєте — і борошно, і полотно?
— Дідусю, у нас два млини-вітряки та ще й млин на річці. Ми все маємо, чого нам треба, чого душа забажає. От, дідусю, переберіться до нас у село та заживете на старості літ, нічим не турбуючись. Ми для вас не пожаліємо хліба-солі.
— Е! То ви так від себе говорите, а інша річ, чи ваші батьки захочуть непотріба годувати.
— У мене батенька давно немає. Я сам собі господар і прийму вас, діду, в хату. Я буду радий, як ваша досвідчена голова мене при нагоді порятує.
— Спасибі, синку, ми ще про це побалакаємо.
— Але на Різдво таки вас перевеземо, діду, в наше село. У нас дуже весело: колядок послухаєте, в церкві побудете.
— Ой, то, то! Цього я дуже бажаю... таки поїду, коли візьмете.
— Поїдемо саньми. Діду, ви казали нам про ту велику печеру. Чи не можна б її тепер побачити?
— А нащо тобі її треба?
— Я собі таке подумав: коли б нам скрутно стало перед ордою, то щоб було де сховатись... Ну, дідусю, ще чарочку.
— Сховатись було б де, — сказав дід, обтираючи губи, —але це дуже далеко від вас. Поки сюди встигли б утекти, то татари б вас геть порозбивали.
— Це пусте. Можна б заздалегідь сюди перебратися, тільки я не знаю, чи ціле село помістилось би. Мені здається, що це неможливо, щоб така велика печера знайшлася.
— А що ти скажеш на те, коли в мене не одна така печера?
— Не можу цьому повірити, поки не побачу. Старий почав сміятись.
— Хитрий ти чоловік, та не на такого натрапив. Я знаю, що ти печеру хочеш побачити, й тільки так мене випробовуєш. Та я тобі і без цього покажу. Ходімо зараз, коли хочеш.
Тарас досягнув, чого хотів. Дід узяв смолоскип, кресало та віхоть соломи. Він повів хлопців трохи далі від своєї печери. Прийшли в таке місце, де було просторіше. Тут росли кущі ліщини. Поза тими кущами була щілина, через яку просунулись. Йшли так довго якимись сіньми, аж вийшли на просторе місце. Дід викресав вогню і запалив смолоскип. Хлопці опинились у великій печері, краю її не було видно. Стеля була дуже високо. Тут звідкілясь дув вітерець, бо світло смолоскипа хиталося, і чути було свіже повітря. Дід почав обводити хлопців попід стіни, з яких стирчало каміння, наче в мурі. Вони так довго ходили. Звідсіля вели різні печери в сторони, так що можна було заблудитись.
— Дивіться! По цих закутинах можна всього добра наскладати, що й цілий рік прожив би.
— А звідкіля взяти води? — зауважив дехто.
-Єй вода, та трохи далі. Тут джерельце випливає, а куди воно пливе, то ніхто не вгадає цього.
— А татари до вас, діду, заходять?
— Кожного разу. Вони вважають мене за свого і нічого передо мною не ховають.
— І говорили кожного разу, як ішли наше село добувати?
— Говорили, і кожного разу я потерпав за вас. Тому чотири роки буде, як привів їх сюди якийсь потурнак, його
Ібрагімом кликали. Він тут у мене переодягався за нашого в лахміття та й пішов вас зрадити. А потім мені татари казали — ті недобитки, що то він їх зрадив і в таку матню завів, що ваші уходники всіх побили. Не знати, що з ним сталося? Татари погрожували, що як його впіймають, то з живого шкуру злуплять.
— Ні, діду, то не так було. Він сам себе зрадив, бо заходив у шатро до тих кількох татар, що в нашому селі жили. А мій товариш, от цей Трохим, вислідив, а я підслухав, та й ми все знали наперед і обдумали всю оборону. Ібрагіма ми спіймали живого і присудили на кіл посадити.
— І посадили?
— Відай, Бог того не хотів, бо він утік на дерево, та й упав, і так поламався, що сам здох.
— Це дуже цікаве для мене. Та, голубе, скажи мені, де ти навчився татарської мови?
— Я не був, діду, в Криму, а таки навчився від одного татарина, що до нас пристав, вихрестився і одружився з нашою молодицею Настею. Вже й діти є...
— От які штуки ви вмієте. Тепер мені дуже цікаво побачити ваше село та й вас усіх пізнати. Не дивно, що вас орда не могла взяти. Скільки разів верталися ті недобитки, то я дуже з цього радів. Тепер вас обминають.
— А коли б так, діду, вони ще коли захотіли нас застукати, — чи ви б нас не остерегли?
— Та як? Це далеко, не забіжу, послати не маю кого, а фігури таки в мене не може бути.
— На це ви видумаєте спосіб. Коли тут є де у вас сховатися, то ми посилали б кожного літа на зміну до вас одного з наших, щоб коло вас жив, а в слушний час —на коня і дав нам знати.
— Це гарно ти придумав. У мене є де сховатися, мені самому було б веселіше і вам безпечніше, не треба б людей по фігурах томити.
— А коли б так татари верталися зі здобиччю, а нас можна про це звістити, то чи могли б ми попробувати їх розгромити та здобич відібрати, і християнських невільників визволити?
Старий почав крутити головою.
— На це треба б зо дві сотні добрих лицарів. Правда, татари, вертаючись зі здобиччю, дуже неповороткі, лізуть рачачним кроком, але все ж таки з чим-будь не можна їх зачіпати.
— Не турбуйтеся, діду, в нас може бути три сотні добре вишколеного і озброєного війська, у нас уже козацтво завелось.
— А ти мені говорив, так щось собі пригадую, що у вашому селі не буде більше як триста душ. Хіба у вас ні жінок, ні дітей немає?
— Чому я так говорив, то я потім поясню. А тепер, дідусю, бувайте здорові, перед Різдвом ми приїдемо сюди саньми з кожухами, повеземо вас у село на свята, та заколядуємо. Та скажіть іще, дідусю, як вас кликати?
— Я Гараськом звусь. А як ваше село величають?
— Ми його ще не назвали. Старшина вирішила, що його назвуть іменем того уходника, що для села найбільше послужить.