Надя вибігла на вулицю й опам'яталась. На вулиці було тихо, мертво, тільки подекуди блимали неясні ліхтарі на стовпчиках. Серце в неї швидко кидалось. Вона вхопилась руками за серце, спинилась і трохи не зомліла, ледве встояла на ногах. Голова морочилась. Холод проймав її наскрізь, неначе в пропасниці. Постоявши хвилину, Мурашкова насилу дійшла до гостиниці, увійшла в кімнату, впала на канапу і схилила на спинку голову. Руки впали на коліна, мов дерев'яні. Вона неначе замерла.
Двері в номер стиха одчинились. Увійшов Селаброс.
Очі в його блищали. Щоки червоніли, аж пашіли. Мурашкова глянула на його й не поворухнулась.
— Добривечір, Надю! — сказав Селаброс по-грецькій ласкавим, солодким голосом, що став ще ласкавіший од мелодичної грецької мови. — Як я сьогодні опізнився, — сказав він тихо.
Мурашкова не підвела навіть голови. В очах, в лиці виявлялась страшна мука. Блискучі очі згасли. Лице було бліде. Вона була схожа на підстрелену птицю, що зійшла кров'ю.
— Що з тобою, Надю? Чого ти така бліда? — сказав Селаброс і притулив її руку до своєї гарячої щоки.
Мурашкова неначе стрепенулась: вирвала од його руку й схопилась з канапи. Оступившись од його на ступінь, вона крикнула:
— Не зачіпай мене! Вийди з кімнати! Геть з кімнати!
Селаброс і собі з дива подався назад. Перед ним стояла неначе тінь Мурашкової: бліда, як віск, та змізерніла. В неї уста стали білі, щоки запали, великі очі пригасли. Але через хвилину в очах заблищав вогонь. Злість, помста, ненависність так виразно виявились в тих блискучих очах, що Селаброс оступився ще на ступінь од неї, вгадавши якусь велику турботу в душі в дівчини.
— Надю! що сталося з тобою? Я не впізнаю тебе: ти стала страшна, як смерть, а твої очі горять, — сказав Селаброс і на ступінь приступив до неї.
Блискучі очі в Мурашкової знов неначе погасли, як зорі, що несподівано закрились легкою прозорою хмаркою.
— Я стала страшна, як смерть? це… правда. Ти вбив мене на смерть! — сказала Мурашкова якимсь глухим голосом. Вона не промовила, а неначе прошепотіла ті слова: Селаброс стурбувався: він догадався, що трапилась якась подія.
— Надю! тобі щось наговорили на мене, набрехали лихі люде, — обізвався Селаброс.
— Я сама усе добре знаю, усе бачила! — несподівано крикнула Мурашкова різким голосом.
— Що ж ти знаєш? Що ж ти бачила? — спитав Селаброс вже тихішим голосом, що скинувся на голос винного школяра.
— Я знаю, що ти гуляв човном на морі з Бородавкіною, сидів з нею над морем на камені, обнімав її, пригортав, цілував в шию, пив з нею…
І її різкий голос з кожним словом ставав тихіший і на останніх словах якось чудно зашипів.
— Я дала тобі свою любов, своє серце, пойняла тобі віри, як чесній людині. Але за те я хочу, щоб і ти оддав мені всю свою любов, своє серце, свої думи, усе твоє живоття, усього себе — мені й тільки мені. Я бажала, щоб я мала право на твоє живоття, тільки я одна до смерті, до могили, а ти…
Мурашкова повернула до його лице й очі боком і кинула на його скоса погляд зневаги такий виразний, якого не можна замінити ніякими словами.
— Хто тобі сказав за це? Усе це неправда! — крикнув Селаброс.
— Прилетіла чайка з моря, закигикала над моїм вікном, і я вгадала той крик: він мені за все сказав. Я чула голос з моря… Співала русалка. Я спала… ні, не спала… Я стояла за скелею. Море тихе, місяць над морем… ніч ясна… Онде човник припливає до берега. Ой, страшно! Я боюсь! — крикнула несподівано Мурашкова. — Русалка обняла його, хотіла заманити в море, втопить…
Мурашкова говорила неначе крізь сон, стоячи боком до Селаброса, і неначе пригадувала якісь страшні сцени. Думки в неї плутались, неначе десь далеко блукали. Селаброс приступив до неї, взяв її за руку й тихо повернув лицем до себе. Йому здавалось, що Мурашкова збожеволіла.
— Надю, серце! Що з тобою! Схаменись! Що ти верзеш? Чи ти спиш… і говориш крізь сон, чи з тобою що сталося, — заговорив Селаброс тихим, ласкавим голосом.
Мурашкова схаменулась. Туманом повиті очі блиснули. Вона крикнула не своїм голосом:
— Ідіть од мене! Ідіть до Бородавкіної, цілуйте її оксамитову шию, її щоки, слухайте її пісні. Ви двічі піддурили мене, двічі вбили мене! Ви вмерли для мене, я мертва для вас.
— Надю! ну, прости мені на цей раз! Ніколи, ніколи зо мною цього не буде. Вибач!
— Я з тих, що ніколи не прощають і не вибачають за зраду в коханні: ніколи, до смерті!
— Надю, ти ж для мене вже рідна! — крикнув Селаброс.
— Я для вас тепер чужісінька! І буду чужа! Прощай навіки! ніякою жертвою вже не добудете мого серця.
Я оце тільки що була над морем, слідкувала за вами, усе-усе бачила й тільки що оце прибігла в кімнату. Моя любов слідком ходила за вами, де ступала ваша нога. Йдіть, не мучте мене. Я чую, що в моїх грудях клекотить, душить коло серця…
Мурашкова застогнала, вхопилась обома руками за серце, неначе мала вмирати. Селаброс вхопив стакан, налив води й подав їй.
— Ха-ха-ха! — зареготалась несподівано Мурашкова. — В неї шия повна, біла, як у лебедя. В неї голос, як у сирени. А моя шия тонка, як у чаплі, смуглява. Ха-ха-ха! — зареготалась істерично Мурашкова, й той страшний регіт розсипався по тихій кімнаті, по тихому домі.
— На, лишень, випий води! — сказав Селаброс. Мурашкова вхопила стакан і кинула його на підлогу. Стакан розлетівся на шматочки.
— Через вас я зазнала рай серця, через вас я зазнала й пекло й пекельні муки. Ви мене дурили ідеалами. Ви фразер, граєтесь гарними словами, високими ідеями, а я вам пойняла віри… Ви нікчемна людина, — крикнула Мурашкова. — Я думала, що матиму в вас підмогу, знайду поміч, а ви…
Вона заплакала й згодом знов засміялась. В неї думки плутались, як в тумані. Вона говорила, перемішувала ласкаві слова з лайкою та прокляттям, то благала, то проклинала. Селаброс одчинив вікно, взяв Мурашкову під руки, посадив на канапі й потихеньку вийшов з кімнати.
Лампа догоріла й погасла, Мурашкова сиділа в темній кімнаті на канапі й дивилась в одчинене вікно. Вже надворі почало розвиднюватись. Вже небо почервоніло. В вікно полився тихий світ. А Мурашкова не спала й не дрімала і все сиділа неповорушно на одному місці.