ЯВА V
Харитина й Панас.
Xаритина. Панасе.
Панас. Ну?
Харитина. І ти на мене сердишся?
Панас. З якої речі?
Харитина. Не знаю, а тілько бачу і серцем чую, що тут всі против мене вогнем дишуть. Нехай Мелашка, може, їй заздро, що мене до ключів приставили, а ти чого?
Панас. А тобі що до мене? Ти тепер вбрана, як пані, щаслива...
Харитина. Та серце у мене болить і на душі важко, що всі наче завидують мені, відступаються від мене. От і ти сказав, що я вбрана, як пані, наче тебе пече моя непошарпана, чиста одежа.
Панас. Вона й тебе буде пекти.
Харитина. Пекти! Що ти кажеш?
Панас. Те, що чуєш...
Харитина. Бач, сердишся, а я надіялась, що ти порадником моїм будеш.
Панас. Пізно вже.
Харитина. Чого пізно? Господь з тобою... Що ти вигадуєш?
Панас. Та яке мені діло до тебе? Одв'яжись!
Харитина. Не сердься на мене.
Панас. Чого ти лізеш у мою душу?
Харитина. Ти сердишся на Марусю, а на мені злість зганяєш!
Панас. Не згадуй її мені! І ти не краща. Терпіть не можу я все жіноче кодло!
Харитина. Чим же я винна? Що ж я тобі зробила? Мені й так важко між чужими, ні до кого слова сказать, один хазяїн...
Панас. Голубить?
Харитина. Як батько, спасибі йому.
Панас. Співай другому. Думаєш, я не знаю? Всі знають.
Харитина. Що знають, Що знаєш? Кажи. Кажи хоч ти, не муч мене, бо й Мелашка щось натяка, а я не второпаю...
Панас. У! Свята та божа!
Харитина (набік). Господи, поможи мені, наверни його душу до мене. (До Панаса.) Панасе... я тобі признаюсь...
Панас. Не треба.
Харитина. Не можу більш мовчать, серце моє в'яне, сохне... вислухай мене, просю тебе...
Панас. Та чого ти до мене причепилась?
Харитина. Вислухай! Я хотіла собі смерть заподіяти, а тут хазяїн підвернувся...
Панас. А ти й ожила?..
Харитина. На світ народилась! Гірко мені було у жидів, і я раділа, серцем раділа, що буду тут, де й ти, служить, щоб хоч дивиться на тебе! А тут і щастя мені усміхнулось, — прости мене, мій боже, — я і землі не чула під собою, коли Марусі Не стало на селі, бо давно вже тебе люблю, мій соколе ясний, і до смерті любитиму, тілько не цурайся мене!
Панас. Любиш? Бреши інчому!.. Я знаю, що ви любите: Маруся ґудзики, блискучі полюбила, а ти достатки і гарну одежу!
Харитина. Ні, серденько моє, ні, мій милий, мій любий, я тебе, тебе одного люблю.
Панас. Любиш? А, прокляте насіння! Бач, як співа!.. Одною рукою будеш обнімать мене, а другою — хазяїна?
Харитина. Схаменись! Що ти говориш? Не пороч мене.
Панас. Ха-ха-ха! Не пороч! Хрещениця! Яка ти хрещениця? Любовниця хазяйська! Хіба я не знаю?.. Та нехай мене сатана задавить, коли я тепер повірю хоч одній дівчині або жінці!..
Харитина. Панасе, вислухай мене, я тобі всю правду розкажу...
Панас. Що ти мені будеш гріхи свої покутувать — я не піп. (Хоче йти.)
Харитина (придержує його). Постій!
Панас. Геть!.. Не муч мене своїм покаянієм, мою душу й так гробаки точать!
Харитина. Та що ти...
Панас (одпиха її). Одв'яжись! (Хутко пішов.)
Харитина. І не слуха! Боже мій, боже! За що ж він так наругався надо мною?.. Душу мою й серце моє потоптав ногами, оплював і одвернувся!.. (Плаче.)
ЯВА VI
Входить Цокуль і стає на ганку.
Цокуль. Де ж це Харитина? І чого воно мені наче страшно до неї прямо приступить?.. А, дурість! (Побачив Харитину.) Чогось замислилась. (Підходе до неї.) Харитино!
Харитина (здригнула). Га?
Цокуль. Ти плакала, об чім?
Харитина. Ох!
Цокуль. Що з тобою?
Xаритина. Тяжко мені!
Цокуль. Дивно!.. То, може, ти до жидів скучаєш? Іди, я тебе не держу.
Харитина. До жидів?! Нехай бог боронить... Не проганяйте мене, дядечку...
Цокуль. Що ж з тобою? Говори!.. Ну, заспокойся ж, моя ясочко! Ну, ну, годі ж, годі! (Голубить її.) Кажи товком, що трапилось? Не крийся ж передо мною! Бач, який я до тебе щирий! Кажи по правді все, все...
Харитина. Дядечку, голубчику, тілько ви мене жалієте, як батько рідний!.. Простіть же мені, я так... я нічого... я божевільна... я не знаю сама, що балакаю, не питайте мене.
Цокуль. Ні, так не приходиться. У тебе щось є на душі, нащо ж ти мене обманюєш? Кажи правду.
Харитина. Не можу.
Цокуль. Чом?
Харитина. Стидно.
Цокуль. Чого ж тобі соромиться? Тут нікого нема, кажи.
Харитина. Панас... я з Панасом...
Цокуль. Ну?
Харитина. Я соромлюсь же розказувать...
Цокуль (набік). Угу! Це й добре, — менче клопоту. (До Харитини.) Що ж, він тепер цурається тебе, чи як?
Харитина. Він каже... що я... з вами живу...
Цокуль. Ревнує? Ха-ха! Ну так що ж? А якби й справді так? Він же від тебе одвертається, він тебе не любе?.. То й плюнь на нього! На біса тобі Панас здався? Люби того, хто тебе любе. (Голубить її.) А ти знаєш що? Візьми та й полюби мене, на злість йому! А я тебе люблю стократ більше, ніж Панас, я тебе буду жалувать, ти у мене будеш хазяйкою... га? Чого ж голову повісила? Хіба не однаково? Панас від тебе відцурався... знову, поголоска йде, то хоч заріжся, тобі не повірять. Нехай говорять, — плюнь! Ти бідна дівчина... хто тебе візьме з такою славою, а я тебе віддам заміж, дам придане, то й Панас візьме... Ну, повеселішай! Глянь на мене! (Обніма Харитину.) Я давно тебе люблю, щаслива будеш у мене.
Мелашка (на ганку, набік). Ач, як прилипа! (До Цокуля.) Ідіть у хату, жінка кличе.
Цокуль. Зараз. (До себе.) Ну й бісової пари молодиця! Раз у раз на перешкоді мені стає, так і зорить. (До Мелашки.) Чого ж стоїш?
Мелашка. Хіба що?
Цокуль. Геть пішла!
Мелашка. Куди ж пак!
Цокуль. Отже, я сьогодня тобі в'язи скрутю.
Мелашка. Чого це ви причепились? Хіба я знала, що у вас тут люба розмова?
Цокуль. Яка люба розмова? Що це за речі? (Підступа до Мелашки.)
Мелашка (хутко йде в хату). Знаєш добре й сам...
Цокуль (іде за нею). Стривай же, матері твоїй сто чортів, я тебе сьогодня провчу.
ЯВА VII
Харитина (сама). Що ж це зо мною? Спала я, і мені снилося, чи воно й справді так було?.. До пам'яті не дійду, нічого не розберу... Стривай... стривай!.. Що вони... що він мені тут казав?.. Я давно тебе люблю... на злість Панасові полюби мене... щаслива будеш. Так, так... Боже мій! На злість — і щаслива? Так он яке щастя, он яка доля мене голубить, пригортає, одягає?.. А нащо ж ти одіпхнув мене, моє серденько, Панасе мій коханий? Чом же ти серцем своїм не почув, що тебе одного люблю, тебе одного душа моя бажає? Нащо ж одвернувся від мене, покинув мене, безпомошную, на поталу? Що ж мені робить, де шукать порадоньки?.. Не знаю!.. Не знаю!.. Так вимучилась, що ледве стою... у голові пече, наче хто залізо до мозку прикладає!.. О боже мій, змилуйся надо мною! Невже ж це така у мене доля? А другої, кращої, доброї — нема?.. Нема! А де ж ти, де? Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою вимучену душу.