– Та я лиш пожартував, – заспокоїв її Гарольд. – Щодо банку, звичайно. Забув ще тобі сказати, що на Сема Сіммонса, отого, що ходив з Бергеровою дочкою, накинулася зграя диких собак і пошматувала його на смерть.
– Завжди приємно почути новини з рідно? домівки. А як ви там зараз розважаєтеся?
– Нічне життя мало чим відрізняється від того, яким воно було до твого від'їзду. П'ємо каву в кав'ярні місіс Сімпсон. Інколи, як щось таке на мене накотить, я вилізаю на отой старий терикон, насипаний колись шахтарями. Мені здається, що то якраз гідне чоловіка місце; ти сидиш на вершині велетенської купи сміття, яку разом із сусідами власноруч склав.
– Кажуть, терикон радіоактивний.
– Чорт забирай, а все місто яке? Кажуть, що радіація колись на ще таки позначиться, якщо раніше якась інша зараза не вхопить.
– З тобою і справді дуже-дуже весело, – сказала Нора. – Ось через те я й поїхала з Кін-Веллі. Там мені ніколи весело не було і люди завжди розповідали лише сумні речі.
– Тебе засмучували розмови про смерть? – здивувався Гарольд. – Сміх, та й годі, я гадав, що у Мисливському Світі її більше, ніж будь-де.
– Воно-то так. Але смерть тут – це ніби розвага, а смерть удома – річ нудна й нецікава,
– Еге ж, моя люба дівчинко.
Вона засміялася й подалася до кухні.
Гарольд підвівся і почав оглядати кімнату. На стіні висіли фото в рамках. Тут були знімки Нориних батьків, краєвиди Озібльської ущелини та Лейк-Плесіда. А також портрет якогось незнайомця, кремезного засмаглого чоловіка середнього віку, що вже починав лисіти; риси його обличчя були суворі однак він змовницьки посміхався у камеру.
– Хто то? – запитав Гарольд, коли дівчина повернулася до кімнати.
– Джонсон.
– А, звісно, Джонсон. Гадаю, мені слід було б одразу здогадатися. Норо, чорт забирай, хто такий той Джонсон?
Дівчина засміялася:
– Мій хлопець. Ми зустрілися ще в Майамі і приїхали сюди вдвох. Це його помешкання. Тобто було його.
– А чим він займався?
– Був Мисливцем. І дуже добрим, його останнє Убивство вийшло кумедне. Він був Жертва, а той, хто на нього полював, виявився індійцем. Я маю на увазі, він був з Індії, а не американський індіанець. Уяви лишень! Вони ж начебто повинні почувати відразу до насильництва, правда? Маленький темношкірий товстун у тюрбані. Тюрбані! Чи повіриш? Джонсон казав, що коли б він знав заздалегідь, що той носитиме тюрбан, він би не викидав гроші на Наводчика.
– Твій Джонсон мав добре почуття гумору.
– Він справді вмів розвеселити. Оно його трофеї.
Гарольд наблизився до стіни. Там на лакованих плакетках з чорного дерева висіли чотири бронзові диски. Кожен офіційно засвідчував, що його власник здійснив Убивство.
– А де ж той славнозвісний Джонсон зараз?
– На Бут-Хіллі, міському цвинтарі. Його підстрелив якийсь коротун в окулярах із Портленда, штат Оклахома. Ніколи б не подумав, правда?
– Авжеж. Слухай, Норо, в тебе тут нема чогось попоїсти? Гроші я маю, заплачу.
– Зробимо краще, – сказала дівчина. – Я знаю місце, де можна непогано пообідати, крім того, його власник дещо мені зобов'язаний.
– А як так сталося? – зацікавився Гарольд.
– Щось ти різкий, мов ситро. Не треба дурних питань. Кожен крутиться, як може.
Раптом вона підбігла до нього і обвила руками його шию:
– Гарольде, я й справді така рада тебе бачити!
15
Аби потрапити до ресторану, вони пройшли в кінець покрученої брукованої вулиці, завернули в провулок і спустилися до якогось підвалу. Всередині відвідувачі в тірольських шкіряних штанцях співали тірольські пісні, грало циганське тріо. Невеликий танцювальний майданчик освітлювався дуже яскравими рожевими лампочками. В залі було тісно, повітря було просякнуте сигарним димом, чулися жваві розмови п'ятьма мовами. Хазяїн підморгнув Норі, провів їх до столика поруч з танцювальним майданчиком і навіть прислав додаткові напої.
Гарольд був надто голодний для розмови і мов вовк накинувся на першу страву – до біса смачну мариновану рибу, що звалася севіш. Наступну – біфштекс із натурального м'яса – їв уже трохи повільніше, отож міг уже про щось розпитати.
– Слухай, Норо, а як вони оплачують Полювання?
– Дві тисячі доларів за вступ. Три тисячі – за перше Убивство. Це для початку.
– А тоді?
– Сума винагороди щоразу збільшується.
– А якщо уб'ють тебе?
– Уряд безкоштовно поховає на Бут-Хіллі.
– П'ять тисяч доларів – чималі гроші.
– Так то воно так, але якщо ти помреш, то це надовго.
– І то правда, – погодився Гарольд. – Але чоловікові однаково доведеться колись померти, навіть якщо він і не наймався нікого вбивати, однак тоді йому вже не бачити п'ятьох тисяч.
– Не думай, що їх так легко заробити, – попередила Нора. – За Полювання добре платять, бо воно принаджує туристів і підтримує добробут Мисливського Світу. Одначе рівень смертності серед Мисливців-новачків дуже високий. Щастить, здебільшого, тим, хто займається цим постійно.
– Але ж і вони колись мали починати, як я зараз.
– Теж маєш рацію.
– Я чув, люди з усього світу сюди з'їжджаються, щоб убивати тих, кого навіть не знають. Правильно?
– Так. Незрозуміло, правда? Я натрапила в журналі на одну теорію. В ній ішлося про так званий "синдром Мисливського Світу", хоча я й не второпала, що воно таке. Чи то про "Мисливський спосіб мислення". Там було сказано, що загальна жага вбивства виникла внаслідок перенаселення планети.
– Що за безглуздя! Я вважав, світ потерпає від спустошення або недонаселеності, як там воно зветься.
– То якщо порівнювати з чисельністю населення сто років тому. Однак зараз надто багато людей намагаються поділити між собою те, що їм від Землі лишилося. І з кожним роком його стає дедалі менше. Все псується, ніхто не створює нічого нового, грошей ніхто не має, більшість навіть нікуди не їздить. За винятком хіба що Мисливців.
– Отож є сенс стати одним з них. П'ять тисяч і справді шалені гроші. Гадаю, що заради них я не проти і вбити когось. Якщо він іде на це за власним бажанням, так само, як я. Так що я не проти.
– А коли він уб'є тебе? – запитала Нора.
– Мою смерть можна буде списати на професійний ризик.
– Хіба можна називати це професією?
– Аякже! Професія вбивати людей. По п'ять тисяч за штуку. Єдине, тебе теж можуть колись убити. Якщо розважити, не так вже й погано.