Івашко знизав плечима, а Любка шарпнула головою: без завдатку! Добра справа! А на матеріал, на краску, на всяке інше?
— Ну, п'ять копійок на краску дам. Поторгувались, і дядько Зозуля дав-таки десять копійок.
Івашко поважно сховав гроші в кишеню, близня попрощалась і швиденько пішла з дядькового двору. А дядько Зозуля ще довго дивився їм услід: пропали десять копійок чи не пропали?
Ні, не пропали дядькові десять копійок. Тільки почало надворі сіріти, як близня вже стукала клямкою в хвіртку до дядька Зозулі. Любчин ніс був ще припухлий від сну, і повіки важко лежали над синіми очима. Але вона міцно пригортала до грудей дві скляні банки: одну з червоною, густо розведеною фарбою, а другу з жовтою. А Івашко держав у правій руці сітку, що нею ловлять метеликів, з довгою матнею і дерев'яним держалном. (Ще звечора позичив у Сашка).
Старий пес Нехай застуджено, по-старечому загавкав, неначе закашлявся, і за ним зараз же клацнули двері на ґанок. Вийшов дядько Зозуля в сірих підштаниках у халяви й гукнув:
— А хто там?
(Близні з-за хвіртки не видко).
— Одчиняйте, дядю. Горобців значити прийшли.
— А-а! Прийшли? Зараз, зараз одчинимо. Молодці. Браві хлопці. Прийшли-таки... Входьте, входьте... А оце ваші струменти? Браві хлопці!
Дядько Зозуля був виразно задоволений: не підманули, не пропали десять копійок.
— Давайте, дядю, мішок добрий. На горобці. А дірки добре позатуляли?
І Івашко заклопотано подивився на дах клуні. Там у гнізді на одній нозі стояв чорногуз, вирізуючись на тлі сіро-рожевого неба. Але горобців не було ні одного.
— Та позатуляв, позатуляв...
Тоді близня приступила до роботи. Івашко пішов до клуні, до тих дверей, що в них була дірка, відтулив дошку, якою ту дірку було затулено, і швиденько приставив до неї сітку, розправивши матню. Тоді гукнув Любці:
— Готово!
Любка, що чекала біля других воріт, зараз же просунулась ними всередину до клуні, щільно зачинила двері за собою і вчинила в клуні такий галас, свист і вереск, що горобці як очманілі почали камінчиками вилітати в дірку в других дверях. Дірка була собі така сама, як раз у раз, та тільки з тою різницею, що горобці далі за неї не летіли, а всі, вдарившись у сітку, падали вниз, у матню. Через хвилину їх було повно в ній. Тоді Івашко, стоячи збоку, затис її в кулаці, відсунув набік і швиденько затулив дірку дошкою. В матні копошилося й тіпалося десятків півтора живих сірих грудочок.
— Наставляйте мішка, дядю, висипати буду! Дядько Зозуля стояв трохи осторонь із мішком і тільки цмокав язиком, примовляючи:
— От чортові шибеники! Ти диви! Га? Яке придумали!
На крик Івашка він по-старечому з зігнутими колінами підбіг і широко розіп'яв мішка, як на картоплю.
— Ні, дядю, вузенько держіть, а то повипурхують! Івашко просунув сітку в мішок і витрусив із неї всіх горобців.
— Ну, держіть же добре, дядю. Тепер будемо другу порцію ловити.
І так само приставивши замість дошки сітку, Івашко міцно притис її до дірки й гукнув Любці:
— Лякай!
Любка знову підняла свист і галас, і горобці знову почали вилітати з клуні в дірку. А дядько Зозуля стояв із мішком збоку, й личко його струїлося здивуванням і задоволенням.
— Ну й чортова ж близня! Ти диви!.. Єй-бо, всіх горобців переловлять.
І таки переловили. Навіть і тих горобчиць, що на яйцях сиділи, і тих Любка, шпурляючи кийком у гнізда, позганяла. І тільки тоді, як уже ні один горобець не вилітав, Івашко зняв сітку й лишив дірку позатуленою.
Горобців набралося трохи не повний лантух. Він увесь рухався, трусився, тріпотів, а дядько Зозуля блаженно посміхався щілинками очей. О, тепер позначити легко!
І дійсно, значити було вже неважко. Сіли всі на травиці перед клунею, поклали перед собою мішок з горобцями, поруч поставили банки з фарбами й узялися до роботи.
Кожний бережно виймав із лантуха по горобцю і зараз же закручував мішок, горобці пручалися, дряпалися лапками, деякі клювалися, але їх тримали міцно. Потім, тримаючи в одній руці, вмочали квачика в жовту чи червону фарбу і другою рукою шмарували голівку, крильця, хвіст і тоді випускали. Горобці зараз же летіли на клуню, сідали рядочком, обтріпувались, обсмикувались, але фарби, розуміється, вже зчистити не могли. І хутко на гребені клуні сиділа зграя жовтих і червоних пташок. Вони, видко, не пізнавали одні одних, лякалися, хвилювалися, непокійно джерготіли, подекуди навіть билися.
А дядько Зозуля й близня внизу заливалися сміхом та все значили, та все підбавляли нових незнайомців.
— Ой, краски не вистачить! — закричала Любка.— Не так щедро, дядю, шмаруйте. Голівку та спинку треба, а хвіст і так нехай.
— Еге, нехай. Як же так, щоб хвіст нехай?
— Нічого, дядю, шмаруйте й хвіст, у мене про запас іще є краска в порошку.
І Йвашко витяг із кишені папірчики з намальованими на них різнокольоровими крашанками.
— Оце так! — задоволено сказав дядько Зозуля й аж умочив горобця хвостом у банку.
Коли лантух спорожнів, на клуні, на хаті, на вишнях, на паркані червоніли й жовтіли горобці.
— Ну, що, дядю? Га? Хто тепер може сказати, що це — не ваші горобці? От тепер нехай хто посміє підбивати ваших горобців! Правда ж?
Дядько Зозуля мовчки стояв і гордо та радісно водив малесенькою голівкою на всі боки. І скрізь на всі боки розсипалась його горобина власність. "Чиї горобці?" — "Зозулині".
Та такий радий був дядько Зозуля, що з радості аж набавив п'ятака близні, додавши до десяти копійок завдатку цілого полтиника. Щаслива близня стрибками та вибриками погнала додому, а не менше щасливий дядько Зозуля стояв серед двору й милувався своїми червоно-жовтими горобцями.
Та й недурно дядько Зозуля та близня раділи: слава про Зозулиних горобців пішла по всій околиці. Не тільки діти, але й дорослі сходились дивитися на Зозулину власність. А дядько Зозуля сидів на ґанку, сперши підборіддя на ціпочок, і струївся* гордістю та раюванням.
*Струївся (тут: перекручене з рос.) — світився, сяяв.
Що ж до близні, то її мало не на руках носили. Забувся їм і голубник, і гривуни, і ганяло. Де там у біса якісь гривуни, коли тут таку ж ловку штуку вигадали.
— От стервина близня! От сукині діти! Вигадай же таке! Га? Ну й молодці! Ну й герої!