III
XV-XVI ст. в нашій культурі — це часи зростаючого "вітру від Заходу", а одночасно й значного тиску того Заходу, щоправда, в урядово-польській його "редакції", з усіма, чисто адміністраційними властивостями такого тиску. Середньовічна максима — cuius regio — eius religio — була тоді для Речі Посполитої Польської цілком актуальним гаслом і метою. Але сталося так, що це гасло несподівано викликало з протилежної сторони гасло XVII ст.: "За віру і націю руську". І боротьба Польщі з Козацтвом в певнім періоді набрала рис "війни релігійної", хоч ця риса пізніше затратила свою гостроту: Козацька Дежава Хмельницького обіймала своїх громадян обох віровизнань.
Гуманізм приніс з србою проблему вартости людини та інтерес до освіти не лише в церковнім, а й "ре-несансовім" значенні цього слова. Реформація, помимо взагалі динамізуючого свого впливу, понадто "ан-тикатолицького", підкреслила в свідомості сучасників значення народности — звідсіль також переклади книг св. Письма на мову, зближену до живої "для ліпшого вирозумлення люду християнського посполитого" (Пересопницька Євангелія 1556-61 рр. і інші).
З'являються перші наші друки (в Кракові — 1491 р., в Празі — 1517 р.), згодом по друкарнях місцевих (Заблудів — 1569 р., Львів — 1573 р., Острог — 1581 р" Київ, Почаїв і по багатьох менших містах, як Крилос, Стратин і інші). І — найважніше: постають школи університетського типу, взоровані на Празькій і Краківській.
Впливи з Заходу зробили те, що Русь, зіпхнута ворожою: адміністрацією до степеня "грецької схизми", духовенство якої було, мовляв, "тільки в читанні — докторами", ця Русь вже не хотіла зоставатися "дурною Руссю" в очах тріюмфуючої Польщі, цієї "оргії блискучої й привабної, хоч затруєної паразитизмом, зародками виродження й упадку, цього буйного й гойного шляхетського пиру, овіяного чаром артизму й поезії" (М. Грушевський). Всупереч репетуванню "рідної" темноти — "на що латинську школу заводите? У нас її досі не бувало, а люди проте спасались", всупереч навіть такому визначному явищу нашого Барокко, як пристрасно-фанатична літературна діяльність Івана Вишенського (| 1629 р. на Атоні), що її провідною думкою було "краще ані аза не знати, аби тільки Христа дотиснутися", — суспільство рішуче пішло не так за захованням вже досить вивітрілих "староруських" традицій, як за голосом інстинкту національного самозбереження. Хоч це й вело шляхом "зла-комлення на латинську й світову мудрість... доходження Аристотеля й Платона", як голосом старозавітного пророка гримів Вишенський, "латинськая (бо) злоковарная душа, осліпленная і насиченная поганськими тщеславними і гордими догмами, — божія премудрости і разума духовного, смиренія, простоти і беззлобія вмістити не може". Інший шлях був би "самовбивством для нації, а в обставинах тодішнього українського життя й поготів", слушно формулює М. Грушевський, в тім випадку виразно ставши не по стороні улюблених ним "мас", а таки по стороні історичної необхїдности.
На бурхливім тлі релігійної полеміки, підсичуваної політичними чинниками Речі Посполитої, полеміки, опертої на потузі чужої державности та загостреної енергією єзуїтів, — розгортається досить широка полемічна література, що становить ядро нашої літератури доби Барокко. Відмітимо побіжно кілька імен, окрім вже згаданого І. Вишенського (під оглядом таланту і темпераменту, що переходить в фанатизм, — центральна, правдоподібно, фігура доби). Силою темпераменту наближається до нього Мелетій Смотриць-кий (син Герасима, професора Острозької школи і автора полемічного "Ключа царства небесного" — 1587), автор виданого р. 1610 "Треносу або Ляменту єдиної святої апостольської Східньої Церкви" (по-польськи), книги, що мала великий вплив на покоління (книгу цю лишали у спадщину, або казали класти з собою в труну). Як типово-бароккова постать, М. Смо-трицький (вихованець німецьких університетів), вже єпископом прийняв був унію, в обороні унії видав був "Апологію" р. 1628, на соборові в КИС-ЕІ "каявся", але вмер уніятом (1633). Біографія його є надзвичайно прикметна для тієї бурхливої доби і вона повторюється в не одного з діячів Барокко*). Визначною появою була "Палінодія" (1621 р.) Захарія Копистен-ського, повна ерудиції й наукового об'єктивізму оборона Віри Благочестивої. З области богословія згадаймо київський науковий збірник за редакцією митрополита Петра Могили "Літос або Камінь" та підручник знаного філософа києво-могилянської доби — Кирила Транквіліона Ставровецького під титулом "Зерцало Богословія" (1618 р.). Але це вже люди київського відновленого Центру, хоч, як більшість тодішніх київських діячів церкви і культури — галичани з походження: "батько не тільки для Лаври, а й для всього народу російського" — Єлисей Плетенецький з Золочівщини; згаданий Захарій Копистенський, мабуть з Перемищини; клясик нашої старої філології, автор вікопомного "Лексикона словеноросского" (1627) — Памва Беринда; плодовитий літературний працівник і поет Тарасій Земка; педагог, перекладач і редактор — Лаврентій Зизаній і багато інших. "Було се перше нашествіє галичан на Київ — під покровом і протекцією Гетьмана Козацького" (М. Грушев-ський).
Коли до повищого реєстру додамо першого геть-мана-політика П. Конашевича (Сагайдачного) та факт, що й великий Богдан був вихованцем (до речі, єзуїтської) школи в Ярославі, усвідомимо собі ролю захід-ньої половини всеукраїнської "еліпси" в XVI і перших десятиліттях XVII ст. На тих власне теренах, в наелектризованій атмосфері "релігійної" боротьби та "полеміки" Руси проти "латинства" (що було псевдонімом чужої державности) відбулася велетенська ідеологічна ферментація, викуваний був і пізніше в Києві висвячений, словами Лазаря Баранозича (пізнішого
*) Уніятом став і Касіян Сакович, знаний автор "Віршів на жалосний погреб Сагайдачного", 1622 р.) ректора Києво-Могилянської школи — 1653 р.) кажучи, "меч духовний', що його нова козацька аристократія взяла в свої сильні "всеукраїнські" руки і що ним великий Богдан викраяв межі держави — Ехегсіьив гароптегшя — Війська Запорозького.
Фатальний, здавалося б, розпад Київської Держави Середньовіччя і зв'язане з ним розтягнення сфери старокиївської культури на Захід — в добі Барокко не лише себе виправдали, а й були зручно використані живими силами нації.