Лука. Мучаєш ти мене, люб'язний друже. Може, воно й так, як ти мовиш. Але ти, знищуючи мої гадки, своїх думок не подаєш.
Друг. Послухай, душе моя! Я й сам визнаю, що точно не знаю. А коли тобі не подобаються мої гадки, то побалакаємо відвертіше. Адже ти без сумніву знаєш, що зване нами око, вухо, язик, руки, ноги і все наше зовнішнє тіло само по собі ніяк не діє і є ніщо. Воно все підпорядковане нашим думкам. Думка, володарка його, перебуває у безперервнім хвилюванні день і ніч. Це вона розмислює, радить, робить визначення, приневолює. А зовнішня наша плоть, як загнуздана худоба чи хвіст, мимоволі йде за нею вслід. Отож думка — головна й середня наша точка* . Звідси вона зчаста й серцем зветься. Відтак, не зовнішня наша плоть, але наша думка — головна наша людина . В ній ми й перебуваємо. А вона є нами.
Лука. Ось. Цьому вірю. Примітив, що коли я (відтепер почну себе думкою називати) вбік скерувався, тоді без мене моє око нічого того, що поблизу, бачити не може. Що ж воно таке, око, коли бачить не може? Ти його гарно назвав не оком, а тінню справжнього ока або хвостом** . Дякую, що ти мені мене знайшов. Слава Богу! Я тепер очі, вуха, язика, руки, ноги і все маю. Згубив я старе, а знайшов нове. Прощай, моя тіне! Вітаю тебе, бажана істино! Будь мені обітованою землею. Досить мені бути рабом. Та я про це ніколи й не думав. Авжеж! Люблю цю гадку. Будь ласка, підтверди мені те. Хочу, щоб воно було нерушне.
Друг. Прошу, не поспішай! Хто швидко приліплюється до нової гадки, той скоро й відпадає. Не будь легковажний. Випробовуй обережно кожне слово, водночас давай місце йому в своєму серці. Я і сам цю думку невимовне люблю. І бажаю, щоб вона навіки була твоєю, щоб серце й думка у нас була одна. І солодшого за це нічого не може бути. Але, будь ласка, спершу розжуй гарненько. Потім у радості і в простоті серце приймай. Простий будь! Але будь при тому й обережний. Коли моя гадка тобі подобається, то знай, що вона не моя вигадка є. Глянь на Єремію, в главі 17-й, вірш 917.
Лука. Боже мій! Побачу я самого Єремію, коли думку його побачу. Але, будь ласка, точні його слова...
Друг. Ось вони: "Глибоке серце в людині, більше всіх і людина є, і хто пізнає її". Коли тепер очі й вуха маєш, приміть! Чи відчуваєш?
Лука. Відчуваю, друже мій. Пророк називає людиною серце.
Друг. А що, крім того, помічаєш?
Лука. Те, що притаєна думок наших безодня і глибоке серце — одне і те ж. Але дивно! Як це можливо, що людиною є не зовнішня чи крайня її плоть, як люди вважають, але глибоке серце або думка його, вона-бо найточнішою є людиною та головою. А зовнішня її подоба є ніщо інше як тінь, п'ята і хвіст.
Друг. Ото бачиш? Уже починаєш відпадати. Легко ти спочатку повірив. Через це швидко стала вичерпуватися віра твоя. Що раптово запалюється, те раптово й загасає. Але тверде діло з твердістю укріплюється, тому що рада не буває без повільності. Ах, земля є прилиплива! Не так відразу можна вирвати ногу із клейких плотських гадок. Вони-бо, у нас укоренившись, називаються повір'ям. Плотського нашого життя плотська думка є початком і джерелом, по землі повзе, плоті бажає, брудну нашу п'яту спостерігає і береже око серця нашого, раду нашу... Але хто нам зітре голову зміїну? Хто виколе воронові око, що оперився в ніч? Хто нам знищить плоть? Де Фінеес18, що пронизує блудницю? Де ти, мечу Єреміїн, що спустошує землю?.. Але знайшов Бог мудрого супроти мудрого, змія на змія, сім'я супроти сімені, землю замість землі, рай замість пекла. Замість мертвого живе, замість брехні свою правду... Ось! Спаситель твій іде, маючи з собою воздаяння.
Лука. Говори, будь ласка, ясніше, нічого не розумію.
Друг. Але хто смак може чути, не маючи віри? Віра — світло, що в темряві бачить, страх Божий, що пронизує плоть, міцна, наче смерть, любов Божа — ось єдині двері до райського смаку. Чи можеш повірити, що найчистіший дух весь попіл твоєї плоті містить?
Лука. Вірю. Але сам відчуваю слабкість віри моєї... Допоможи, коли можеш, видертися із бруду невір'я. Признаюся, що це слово віра у брудних моїх вустах бачиться як один лише звичай, а смаку в ній ніякого не чую.
Друг. Принаймні знаєш, куди дивиться віра.
Лука. Знаю, що треба вірити в Бога. А більш нічого сказати не можу.
Друг. О бідний і безплідний чоловіче! Знай же, що віра дивиться на те, чого порожнє твоє око бачити не може.
Лука. Що за порожнє око?
Друг. Уже казали, що вся плоть — пусте.
Лука. Нехай. Я в цілій піднебесній не бачу нічого іншого, окрім видимості, чи, як ти сказав, плотності чи плоті.
Друг. Через це ти невірний язичник та ідолопоклонник.
Лука. Як це ідолопоклонник, коли вірую в єдиного Бога?
Друг. Як же віруєш, коли окрім видимості нічого не бачиш? Адже віра порожню видимість зневажає, а опирається на тому, що в пустім головою, силою є й основою та ніколи не гине.
Лука. Отож іншого ока треба, щоб уздріти ще й невидимість?
Друг. Скажи ліпше так, що потрібне тобі істинне око, щоб бачити ще й невидиме. А старе твоє око нікуди не годиться. Пусте твоє око дивиться в усьому на пустош. Але коли б ти мав у собі істинну людину, міг би її оком в усьому побачити істину.
Лука. Як же цю людину нажити?
Друг. Коли пізнаєш, то й дістанеш її.
Лука. А де ж вона?.. Та спершу скажи: чому ти говорив про віру, а тепер про око?
Друг. Істинна віра й око — одне й те ж.
Лука. Як це?
Друг. Так, що істинна людина має істинне око, яке, минаючи видимість, через те, що бачить під нею новість і на ній спочиває, тому й зветься вірою. А вірити чи покладатися на щось, як на тверду основу, — все те саме.
Лука. Коли знаходиш у мені два ока, то і дві людини.
Друг. Звісно.
Лука. Досить і однієї. Навіщо дві?
Друг. Поглянь на це дерево. Коли цього дуба не буде, чи стоятиме тінь?
Лука. Але ж я не тінь. Я твердий корпус маю.
Друг. Ти-бо тінь, тьма і тлінь! Ти сон істинної твоєї людини. Ти риза, а він тіло. Ти привиддя, а він у тобі істина, ти-бо ніщо, а він у тобі сутність. Ти бруд, а він твоя краса, образ і план, не твій образ і не твоя краса, оскільки не від тебе, а тільки в тобі й утримує, о пороху і ніщо! Але ти його доти не пізнаєш, доки не признаєшся з Авраамом до того, що ти земля і попіл. А тепер їж землю, люби п'яту свою, повзай по землі, О сім'я зміїне, о тіне безбутня! Прийде обіцяний Богом той день, в який благословенне чистої душі слово знищить лукаву твою раду так: "Той зітре твою голову".