— Катре, — промовила до неї Маруся, — чом ти слова не промовиш? Чи мені звелиш говорити, Катре?
— Що? — пита Катря. — Що говорити?
— Бач, Маруся вже сива стала зовсім, — кажу, знявши хустку з Марусі.
Подивившися, каже:
— Сива.
Посиділа Маруся мовчки і попрощалась. Катря її хрестить.
— Катре! — промовила Маруся, — в мене діти.
— Боже їх благослови! — одказала Катря по своєму звичаю.
Як сама вже вона нічим людським не мутилася, — то вже й не вважала, як в інших серце колотилося.
Маруся додому пішла.
На третій день Катря із сестрою Меланією поїхали. Маруся ще приходила попрощатися. Катря прощалася так само, як віталась... Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок!
— Як одмінилася! — промовила Маруся, дивлячись услід за тим возом критим по дорозі.
— А пам'ятаєш, яка була вона? — кажу.
— Як же!.. Добре пам'ятаю.
Ще ми постояли, подивились. Маруся пішла до своєї господи, а я її провела і в неї трохи посиділа.
Яків усе хворів, усе болів. Давно вже він не робив нічого: не здолав. Падала коло всього сама Маруся. Багато було їй діла в господі, велико печалі на серці.
Весело, як є ким радіти, та й те добре, коли є об кім поплакати. Ій-же богу моєму, добре! Гірка та жива вода, кажу вам...
Виходжу я од Марусі, і вена мене до воріт доводить, а за нею дітки топотять дрібненько-важенько...
— Подивись, — каже вона, — подивись, Химо, усі тройко у його вилились — мої чорнявенькі!
І згорнула їх усіх до себе. А вони хто з паличкою у руці, хто з хлібом, з пісочком у жменьці, жвавенько дивляться... Тиха і вбога хата з вишневим садком!
Я живу собі придобно на своїй селитьбі. Сусіди до мене ходять, а я знов до їх — одвідуємось. Радимось, як городи засіваємо; вкупі наш одпочивок у свято...
Час за час, а к вечору ближче...
ЛЕДАЩИЦЯ
І
Пані наша була не перволіток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько — шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.
І в кімнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, — і кріслечко, і столичок, усе як слід, по-панськіи. Було, пані кам'яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї і собака з міді кований, і зайчик череп'яний, мережані ушка. Все те ні до чого, а вкупі воно блищить і на очі навертається, і рябіє — аж б'є. А найдорожча штука-висів у неї на стіні пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як ніч, з золотими перснями на руці, — її батько покійний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панії з гостей, кожному пані оповістить: "Се мій татонько покійничок!"
Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зітхнути. Прийде якнй-небудь бідолах, то вона йому гучно говорить: "Це мій батько — князь!" Другому, пихатому, багачеві, зітхаючи: "Ото, як мій батенько живий був, — ось із його малювання, — не знала я біди!" А третьому, щирому й молодому хлоп'яті: "Що, — каже, — те світове — і вельможність, і багатство? От був мій панотець — князь, великого чину дойшов..."
Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батьківщину, зоставив їй тільки будинок невеличкий у місті з садочком і двором, бо то була її материзна — того вже не зміг прогайнувати.
Чотири кімнаточки було кругленьких в тім будинкові:
створчаті вікна, рундучок з піддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двір травою високою поріс; од воріт дві стежечки по йому бігло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гілляста яблуня стояла.
Половину будинку пані оддавала якимсь паничам під найми; ще й столувала їх, — з того й жила, небога. А чоловік її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панії було байдуже.
Паничі скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пісеньок співали...
Не гадки нашій панії по такому життю...
II
Мене їй подаровано. Я родом із Глущихи; була колись Іваньковських панів... Жила я в батька-матері, — боже мій милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тоді мені! Оженився наш пан, і взяли мене на вслугу до молодої панії. А вона, ся вже моя пані, у пригоді якось їй ставала. Гостює, було, місяць або й більше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:
— Що мені робити? Нема слуги! Чи не дасте ви мені яку з ваших?
— Чому ні? Беріть собі, котру схочете.
То вона і взяла мене, і завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене і батько і мати померли; без мене рід увесь перевівся. Зосталась я сама одна у світі.
Жила я в панії років з п'ять. Спершу я сама була в неї, а далі, як уже столовників завелося багато, пані взяла свою кріпосну молодицю з дочкою. Доти пані їх держала у якихсь приятелів своїх, бо в неї, окрім сього двору, не було ні садиби, ані кроку землі своєї: усе спродане, — тільки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдаті, і довго пані виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вільного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у місті, щоб не збаламутились за вільність Проти неї, зайшовши у ради, в совіти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка — Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привітна: якась хмара повила її навіки. Чи пані свариться, чи б'є (бо хоч пані і не зла була, а все часом попоб'є), чи сам спідницю дарує або хустку — Чайчиха прийме усе мовчки й одійде. Роботяща, покірна людина здається з неї, поки не глянеш на ті брови здвигнуті, чорні, на ті очі ямкуваті, огнем блискотючі.
Якось було мені смутненько. От я й плачу собі, сидячи на лавці. Звісно, чоловік і в щасті, то часом смуток обіймає — не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Ні!.. Втомишся терплячи, то й здається тобі, що все тобі байдуже, — та разом прокинеться лихо. Часом одно слово... А що ви думаєте? Часом бійку забудеш у годину, а якесь там слово гіркеє вразить тебе до самого серця, — місяці, роки пам'ятатимеш...
Сумно мені було, і перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печі порається.