І знову стався клінч. У коротку мить перепочинку Вотсон знову звернувся до тієї зграї, і знову його слова лишилися без відповіді. Тоді в ньому прокинувся страх. Він знав багато випадків, коли у таких брудних пригонах людину без свідків били, трощили їй ребра, калічили, а то й забивали до смерті. І ще одне знав він напевно: коли хоче вибратися звідси живий і цілий, жодного з нападників не повинен торкнутися й пальцем.
А все-таки в ньому закипало справедливе обурення. Семеро проти одного ніколи не було чесною грою. Та й його вже теж брала лють, і в ньому заворушився хижак, що чаїться в кожній людині. Але він згадав дружину, й дітей, і свою недописану книжку; згадав любе своє ранчо в горах, що розкинулося на десятки тисяч акрів... На мить йому навіть зблиснуло видиво — небесна блакить, гаряче сонце золотавить заквітчані луки; ліниво по коліно у струмку стоїть череда, в потоці леліє пструг... Життя було гарне, занадто гарне, щоб ризикувати ним, піддаючись скороминущій владі звірячості. Коротше, Картер Вотсон охолов і злякався.
Його суперник, майстерно затиснутий у клінчі, силкувався виборсатись. Знову Вотсон, поклавши його на підлогу, рвонувся тікати, і знову був відкинутий назад блідолицою братією, і знову спритно вислизнув з-під удару Петсі. І знову клінч. Це повторювалося багато разів, і Вотсон щодалі ставав спокійніший, а збитий з пантелику, безпорадний Петсі скаженів усе дужче й дужче. Міцно стиснутий у клінчі, Петсі почав битися головою об Вотсона. Спочатку він влучив Вотсона в ніс. Тоді той сховав обличчя на грудях у Петсі. Вкрай розлючений Петсі безтямно бився об тім’я супротивника і тим самий поранив собі око, ніс і щоку. Що більше таким побитом він нівечив себе, то шаленіше бився.
Це однобічне побивання тривало з чверть години. При цьому Вотсон не завдав жодного удару, а тільки ухилявся. Іноді, петляючи поміж столиків, він пробував дістатися дверей, але одутлі чоловіки хапали його за поли й шпурляли назад під зливу ударів Петсі. Раз у раз і так без кінця-краю стискав Вотсон свого ворога в лещатах клінчу. І щоразу він намагався класти Петсі на підлогу так, щоб у міру довжини його тіла скорочувати собі дорогу до виходу.
Нарешті, без капелюха, розшарпаний, із заюшеним носом та підбитим оком, Вотсон вилетів на тротуар і опинився в обіймах полісмена.
— Заарештуйте його! — задихаючись видушив Вотсон.
— Здоров, Петсі, — озвався полісмен. — Що це у вас за колотнеча?
— Здоров, Чарлі, — відказав Петсі. — Розумієш, завалюється оцей тип...
— Заарештуйте цього чоловіка, полісмене! — знову зажадав Вотсон.
— Ану чеши відсіля! Марш! — гримнув Петсі.
— Марш звідси! — підтримав його полісмен. —Забирайся, коли не хочеш напитати лиха.
— Нікуди я не піду, поки ви не заарештуєте цього чоловіка. Він безпричинно напав на мене.
— Було таке, Петсі? — запитав полісмен.
— Брехня. Ось вислухай-но, Чарлі, і побий мене боже, як я брешу. У мене є свідки. Сиджу ось я у себе в кухні та їм суп, як заходить оцей тип — і до мене. Я його вперше бачу. Він був п’яний...
— Гляньте на мене, полісмене, — запротестував обурений соціолог. — Хіба я п’яний?
Полісмен похмуро зиркнув на нього ворожим оком і кивнув Петсі розповідати далі.
— Ось я й кажу: заходить цей тип і зчиняє бешкет. "Я — Тім Макгрет! — каже. — Знаєш, що я можу а тобою зробити? — каже. — Руки вгору! " Ну, я собі всміхаюсь, і тут він — бац-бац. Стукнув мене раз, другий, суп мені розлив... Ось глянь на моє око. Він мене покалічив.
— Ну, і що ви збираєтесь робити, полісмене? — поцікавився Вотсон.
— Іди звідси! Кажу: забирайся геть, бо посаджу, — відповів той.
Таке відверте зазіхання на його громадянські права обурило Картера Вотсона.
— Я протестую, пане полісмене...
У ту ж мить полісмен брутально шарпнув Вотсона за плече, ледь не зваливши з ніг.
— Ходімо, ви заарештований!
— Заарештуйте і його теж! — зажадав Вотсон.
— А дзуськи не хоч? — була відповідь. — Навіщо ти напав на нього, коли він спокійно їв свій суп?
II
Картер Вотсон не в жарт розлютився. Мало того, що на нього ні сіло ні впало накинулися, налупцювали, а тоді й посадили, так ще й геть усі ранкові газети вийшли із сенсаційними повідомленнями про його п’яницький скандал з хазяїном лихославного "Вандому". Ані слова правди не було в тих повідомленнях. Петсі Горен та його братва описували баталію в усіх подробицях. Неспростовно доводилося, що Картер Вотсон був п’яний; Тричі нібито викидали його з приміщення в рівчак, і тричі він повертався й, вергаючи піну, хвалився рознести вщент увесь шинок.
"ВІДОМОГО СОЦІОЛОГА ЗААРЕШТОВАНО ЗА ПИЯТИКУ" — прочитав Вотсон на першій сторінці заголовок, супроводжений великим його портретом. Інші заголовки були такі: "КАРТЕР ВОТСОН ДОМАГАЄТЬСЯ ЗВАННЯ ЧЕМПІОНА". "КАРТЕРОВІ ВОТСОНУ ВТЕРЛИ НОСА". "ВІДОМИЙ СОЦІОЛОГ НАМАГАЄТЬСЯ РОЗГРОМИТИ ШИНОК" і "ПЕТСІ ГОРЕН НОКАУТУВАВ КАРТЕРА ВОТСОНА В ТРИ РАУНДИ".
Наступного ранку відпущений на поруки Вотсон з’явився в поліційний суд як відповідач на позов "Громада проти Картера Вотсона в справі нападу на громадянина Петсі Горена та побиття згаданого". Але перед початком засідання прокурор, що за своїм обов’язком має обвинувачувати всіх "кривдників громади", відкликав Вотсона вбік для приватної розмови.
— А чому б не залагодити цієї справи? — почав прокурор. — Дружньо вам раджу, містере Вотсоне: потисніть руку містерові Горену, помиріться — і справі кінець. Одне слово до судді — і справу буде припинено.
— Але я зовсім не хочу Її припиняти, — відказав Вотсон. — Краще виконуйте свій обов’язок. Ви повинні обвинувачувати мене замість того, щоб пропонувати миритися з цим... суб’єктом.
— О, я буду вас обвинувачувати, будьте певні! — гарикнув прокурор.
— Вам доведеться обвинувачувати і цього Горена — заявив Вотсон, — бо я зараз же подаю на нього в суд за напад і побиття.
— І все ж краще було б для вас помиритись і потиснути руки одне одному, — ще раз сказав прокурор, і цього разу в голосі його чулася майже погроза.
Судовий розгляд обох справ призначили на той самий ранок рівно тижнем пізніше у поліційного судді Вітберга,
— В тебе немає шансів, — сказав Вотсонові давній друг його дитинства, колишній видавець найбільшої газети у місті. — Кожен чудово розуміє, що це він напав на тебе. Репутація в нього препогана. Проте це ані крихти тобі не допоможе. Все одно обидві справи буде припинено. Та й то лише тому, що це ти. Хтось би ординарний на твоєму місці, його б ще й засудили.