— Це неподобство! — випалив Сол Вітберг.
— Сядьте на місце, добродію! — гримнув на нього суддя. — Ще раз переб’єте мене — і я вас оштрафую за неповагу до суду. Попереджую, штраф буде великий: ви самі суддя, тим більше мусите шанувати гідність суду. Зараз я оголошу вирок:
"Закон твердить, що сумнів іде на користь відповідача. Як я вже казав, у мене немає ніякої змоги встановити, хто завдав першого удару. Тому я мушу, на превеликий жаль, — тут він примовк і грізно глянув на Сола Вітберга, — в обох справах виправдати відповідачів. Ви обидва вільні, панове".
— Що ж, хильнім по чарці з доброї нагоди, — запропонував Вотсон Вітбергові, коли вони вийшли із зали суду, але цей вельми обурений добродій чомусь відмовився подати йому руку й піти з ним до найближчого шинку.
ПОВІТРЯНИЙ ШАНТАЖ
Заплющивши очі, Пітер Уїн зручно розлігся у кріслі і задумався, як би йому впорати тих фінансистів, з якими він ворогував. Основне він уже вирішив минулої ночі, а тепер тільки обмізковував окремі деталі. Заволодівши банком, двома універмагами й кількома тартаками, він зможе контролювати й одну гарненьку залізницю, — не будьмо називати яку саме, але через неї він прибрав би до своїх рук більше миль головної магістралі, аніж забито костилів у ту гарненьку залізницю. Він аж мало не зареготав, коли його осяйнула ця ідея: так же воно просто! І не диво, що його давні хитрі вороги до цього не додумалися.
Двері бібліотеки відчинилися, і ввійшов стрункий чоловік середніх років у окулярах. У руках він тримав конверт і лист. Це був Уїнів секретар, обов’язком якого було розбирати, перечитувати й сортувати всю пошту.
— Цей лист прибув уранці, — почав він трохи боязко й злегка пирхнув сміхом. — Звичайно, це бредня, але я подумав, що, може, ви захочете з ним ознайомитися...
— Читайте, — наказав Пітер Уїн, не розплющуючи очей.
Секретар кахикнув.
— Відіслано його сімнадцятого липня, зворотної адреси немає. На штемпелі значиться Сан-Франціско. Написано дуже неграмотно. А зміст жахливий. Ось слухайте:
"Містерові Пітеру Уїнові.
Сер, висилаю вам поштою голуба, а голуб цей і справді го-го... "
— А що це за "го-го"? — урвав його Пітер Уїн.
Секретар пирхнув.
— Не знаю, хоч мені здається, що це щось дуже незвичне. Читаю далі:
"Прошу навантажити його парою банкнот по тисячі доларів і випустити. Коли ви це зробите, я більше вас не турбуватиму. Якщо ж ні — пожалкуєте".
Оце й усе. Листа не підписано. Я подумав був, що це вас трохи розважить.
— А голуб уже прибув? — запитав Пітер Уїн.
— Я ще не дізнався.
— Тоді дізнайтеся.
За п’ять хвилин секретар повернувся.
— Так, сер. Він прибув сьогодні вранці.
— Принесіть його сюди.
Секретареві це все здалося мало не жартом, але Пітер Уїн, оглянувши голуба, зрозумів, що справа аж надто серйозна.
— Гляньте-но сюди, — сказав він, взявши голуба до рук і погладжуючи його. — Бачите, який довгий тулуб і шия. Це чистісінький поштовик. Я, мабуть, кращого зроду й не бачив. Які крила, які м’язи! Наш невідомий адресат має рацію: голуб таки го-го. Мені кортить залишити його собі.
Секретар пирхнув:
— А чому б і ні? Звичайно, ви можете не відпускати його до того, хто писав такого листа.
Пітер Уїн похитав головою.
— Ні, я відповім. Ніхто, навіть жартома чи анонімно, не сміє мені погрожувати.
На клаптику паперу він написав лаконічне "До дідька", підписався й вклав у пристрій, прикріплений до ніжки голуба.
— А тепер відпустимо його. Де тільки мій сип? Хай би подивився, як летітиме цей голуб.
— Він у майстерні. Там і спав цю ніч, туди йому й снідати носили.
— Таки хоче зламати шию, — мовив Пітер Уїн напівсуворо-напівгордо, простуючи до веранди.
Ставши вгорі над широкими сходами, він підкинув красеня голуба. Той швидко залопотів крилами й піднявся високо вгору.
Там на хвильку він наче завмер, вагаючись, а тоді рішуче попрямував на схід понад високими дубами, що поцяткували цю подібну до парку місцину.
— Чудово! Чудово! —шепотів Пітер Уїн. —Я мало не шкодую, що відпустив його.
Але Пітер Уїн завжди мав повно клопотів, різні плани та заходи йому аж роїлися в голові. Отож він швидко про цю історію забув. Через три дні лівий флігель його позаміського будинку злетів у повітря. Вибух був не такий уже й сильний, нікого не поранило, але флігель зруйнувався дощенту. Решту будинку неабияк пошкодило, майже всі вікна повибивало. Першим же ранковим катером із Сан-Франціско приїхали з півдесятка детективів, а за кілька годин до Пітера Уїна вбіг захеканий секретар.
— Прибув! — насилу випалив він. Піт заливав йому чоло, а очі балушилися під окулярами.
— Хто прибув? — спитав Пітер.
— Го... го... голуб го-го!
Фінансист усе зрозумів.
— Ви вже переглядали пошту?
— Саме переглядаю, сер.
— Тоді продовжуйте своє діло. Побачимо, чи нема там листа цього голуб’ятника, загадкового нашого друга.
Лист справді був. А в ньому писалося:
"Містерові Пітеру Уїнові.
Шановний добродію, не будьте дурнем. Коли б ви заплатили — ваша халупа була б ціла. Ласкаво сповіщаю вас, що я послав того самого голуба. Прошу вас поводитися з ним так само добре. Покладіть п'ять банкнотів по тисячі доларів кожен і відпустіть його. Не годуйте його і не здумайте стежити, куди він летітиме. Він тепер знає дорогу і полетить ще швидше. Коли ж цього не зробите, то начувайтеся".
Пітер Уїн розгнівався не в жарт. Цим разом він не писав уже нічого, а порадився з детективами й замість листа прив’язав до голуба дробу. Оскільки минулого разу голуб летів на схід до бухти, на Тібероні[18] найняли найшвидшого . моторного човна, щоб стежити за голубом, як той летітиме над водою.
Але дробу поклали забагато, і голуб вибився з сил, ще й не долетівши до води. Потім зробили іншу помилку, прив’язавши дробу замало, — голуб злетів високо в небо, визначив напрямок і подався на схід через Сан-Франціську бухту. Він попрямував через острів Ейнджел, і поки моторний човен об’їжджав острів, безслідно зник.
Озброєна варта всю ніч охороняла будинок. Але нічого не трапилося. А вранці Пітерові Уїну зателефонували, що будинок його сестри в Аламеді згорів до цурки. Через два дні голуба знову прислали в ящикові ніби з-під картоплі. Прийшов і лист: