Її обличчя зблідло.
— Уважайте, що кажете, — застерегла вона.
— Та ви ж не насмієте мене вбити, — відмовив чоловік глузливо. — Паскудне місце оцей наш світ, що в ньому шастають такі прояви, як ви, але, мабуть-таки, ще не настільки він спаскуднів, аби дати вам мене прострелити. Ви, звісно, лиха людина, тільки біда ваша, що до лихоти вам ще бракує сили. Не дуже й багато її треба, щоб убити людину, та вас і на це не стане. Ось що вас підводить.
— Уважайте на свій язик, — застерегла вона ще раз. — А то, я вас попереджую, кепсько вам доведеться. Адже вирок суду може бути і легший, і тяжчий.
— Щось, мабуть, не гаразд із богом, — відказав чоловік ніби невлад, — що він не держить таких, як ви, на ланцюгу. Далебі, несила мені втямити, нащо це він витинає такі штуки з сердешним людством. Якби я був бог...
Він не доказав, бо вернувся доморядник і повідомив:
— Телефон несправний, пані. Дроти замкнуло, чи що, — ніяк не можу додзвонитись на станцію.
— Ну то підіть збудіть кого-небудь з челяді, — наказала вона. — Нехай сходить покличе полісмена, а ви вертайтесь сюди.
Знову чоловік і жінка лишилися вдвох.
— Будьте ласкаві, мем, поясніть мені одну річ, — озвався чоловік. —Цей ваш служник згадав був про якийсь дзвінок. Я стежив за вами, як кіт, і ні в який дзвінок ви не дзвонили.
— Осьде під столом кнопка, дурню ви нещасний. Я його ногою натискала.
— Дякую, мем. Я й перше гадав, що вже бачив таких, як ви, а тепер напевне знаю, що бачив. Я з вами говорив по щирості й вірив вам, а ви увесь час брехали мені в вічі.
Вона глумливо засміялась.
— Кажіть далі. Кажіть що хочете. Мені дуже цікаво.
— Ви мені бісики пускали, корчили з себе таку добру та лагідну, весь час на те вдаряли, що ви ходите в спідниці, а не в штанях, — і ввесь час під столом тиснули ногою дзвоника. Ну що ж, бодай одна втіха в мене є. Я радніший бути нещасним Гюгі Люком і відбувати свої десять років, ніж би опинитись у вашій шкурі. Таких жінок, як ви, мем, у пеклі повно-повнісінько.
На хвилю запала мовчанка: чоловік не відривав від жінки погляду, ніби вивчаючи її, і на щось наважувався.
— Ну, чого ж ви, — нагадала вона. — Кажіть щось.
— Авжеж, мем, я скажу щось. Скажу щось, аякже. Ви знаєте, що я зараз зроблю? Я зараз устану з оцього стільця й вийду отими дверима. Я б у вас і револьвера забрав, та боюся, щоб ви не стрельнули зопалу. Нехай уже зостається вам. Це добрячий револьвер. Кажу вам: я зараз устану й піду до дверей. А ви однаково не вистрелите. Це треба мати трошечки духу в собі, щоб убити людину, а в вас того духу нема. Ану, наготуйтеся й спробуйте вистрелити. Я на вас не нападатиму, й пальцем не торкну. Я тільки вийду звідси отими дверима. Ось я вже рушаю.
Не спускаючи її з очей, чоловік відсунув стільця назад і повільно випростався. Курок на револьвері трохи піднявся; жінка дивилась на нього і чоловік теж.
— Тисніть дужче, — порадив він. — Ви ще й до половини не натисли. Ну-бо, вистрельте, вбийте людину. Ось я про що вам казав: убийте людину, розбризкайте її мозок по підлозі або пробийте їй у грудях дірку з ваш кулак завбільшки. Ось що воно таке — вбити людину.
Курок сіпаючись, але тихо опав назад. Чоловік повернувся до жінки спиною й повільно рушив до дверей. Тоді вона націлила револьвера йому в спину. Ще двічі курок наполовину підіймався, і обидва рази вона мимохіть відпускала палець.
Уже на дверях чоловік ще раз обернувся на мить і презирливо осміхнувся. Потихеньку, аж протягло, він вилаяв її невимовно гидким словом, уклавши в ту лайку всю свою незмірну зневагу.
МЕКСІКАНЕЦЬ
І
Хто він і звідки, не знала ні душа — члени ж Хунти[20] й поготів. Він був їхньою "маленькою таємницею", їхнім "великим патріотом" і по-своєму працював на прийдешню Мексіканську Революцію, працював так само запопадливо, як і всі вони. З визнанням цього факту вони забарилися, бо хлопець нікому в Хунті не припав до вподоби. Того дня, коли він уперше об’явився в їхньому перелюдненому приміщенні, вони одностайно запідозрили в ньому шпига — звичайного найманця Діасової таємної поліції[21]. Надто вже багато товаришів скніло у цивільних та військових тюрмах, розкиданих по цілих Сполучених Штатах, а декотрих навіть закуто в кайдани і передано через кордон, де їх повишикували під самановими стінами і порозстрілювали.
З першого ж погляду хлопець не викликав у них прихильності. Хлопчак хлопчаком, не старший вісімнадцяти років і, як на свій вік, не так уже й рослявий. Він заявив, що зветься Феліпе Рівера і хоче працювати для Революції. Тільки й того — ні слова зайвого, сказав як одрубав. Стояв і чекав. Ні усміху на устах, ні привітності в очах. Огрядний, поривчастий Пауліно Вера здригнувся і відчув, як у нього з-за плечей бере холодом. Тут перед ним було щось вороже, страхітливе й загадкове. Щось по-зміїному ядуче прозирало з чорних очей цього хлопця. Вони жевріли холодним вогнем, ніби з безмежної зосередженої люті. Він скинув тими очима від облич змовників у бік друкарської машинки, на якій старанно вицокувала маленька місіс Сетбі. їхні погляди схрестились лиш на мить — місіс Сетбі саме ненароком підвела очі, — і її теж пройняло те невиразне, моторошне щось, від чого вона збилася і мусила перечитати останню фразу друкованого листа, щоб знов увійти в темп роботи.
Арельяно й Рамос запитливо перезирнулися з Пауліно Порою і між собою. Сумнів і вагання залягли у них в очах. Цей щуплявий хлопчина був сама Невідомість, грізна і невблаганна. В ньому крилося щось незбагненне, щось цілковито чуже як на звичайних чесних революціонерів, чия ненависть до Діаса з його тиранією була, зрештою, тільки ненавистю звичайних чесних патріотів. А тут було щось для них зовсім незнане. Але Вера, завжди найімпульсивніший, найпоривчастіший у вчинках, ступив у невідоме.
— Дуже добре, — сказав він холодно. — Кажеш, хочеш працювати для Революції? Скидай-но піджака. Вішай осюди. Я покажу тобі, — ходи лишень зі мною, — де відра й ганчірки. Підлога немита. Для початку вишкребеш її тут і по інших кімнатах. Плювальниці треба повичищувати. Потім ще вікна.
— Це для революції? — спитав хлопець.
— Це для революції, — потвердив Вера.