Наталка

Мабуть, я ще говорив щось дуже переконливе і жалібне, бо моя Наталочка глянула на мене зовсім новими очима і притулилася до моєї руки.

— Татку,— сказала вона,— я тобі нізащо не дозволю, щоб ти змінив професію!

— Товаришу листоноша,— сказав тоді й артист.— Тоді дозвольте мені мати честь — бути вашим добрим знайомим.

Потім ми з Наталкою пішли додому, і всю дорогу вона мовчала. Якийсь процес відбувався в її маленькій душі. І я подякував наш радянський час, що дає нам таких дітей.

Ранком Наталка пішла до школи, повернулася, як і завжди,— тільки її руки були подряпані, а ніс трохи спух.

— Мені записано в школі зауваження,— сказала вона гордо,— але я всім їм довела, що у мого тата найліпша і найкрасивіша професія в світі!