"Нудьга мене бере. Не хочеться йти на бульвар, і гульня мене не бере",— думав Ломицький, дивлячись на вештання людей по вулицях.
Він втопив очі в сизу далеч над морем. І його думки полинули в ту далечінь, до крутих, високих берегів, до тих скель над морем на Великому Фонтані, де стояв монастир, де жила Маруся.
"До тих високих берегів тягне й пориває мою душу, де ходять понад берегами твої дрібні ніжки, де твої карі очі, твій погляд тане в сизій далечі моря,— думав Ломицький, дивлячись у вікно на синє море.— Час минає. Я взяв "отпуск" на місяць. Місяць — недовгий час. Треба щось робити; не можна довго гаяти часу. Поїду! поїду зараз-таки на Великий Фонтан і причеплюсь до старої Каралаєвої. Може, вже вона передумала, поміркувала; може, її дочка вже вмовила… Поїду-таки зараз. День погожий, гарний, веселий, як рай. Надворі сонячне. Може, в такий день пом'якшає й подобрішає запекле серце в Марти Кирилівни".
Ломицький убрався, причепуривсь і поїхав по вузькій залізній дорозі на Великий Фонтан. Незабаром він прибув на передмістя, скочив з маленького, легенького вагончика і побіг в долинку по невеликій, вузькій, ніби суточки, вуличці, котра йшла на гору до монастиря.
Ломицький йшов задумавшись і похнюпившись. Через двері однієї крамнички його вгляділа Христина Степанівна; вона купувала в маленькій крамниці тютюн. Христина вибігла й несподівано заступила Ломицькому стежку. Ломицький аж кинувся й жахнувсь.
До Марусі? Еге так? — сказала Христина, подаючи руку Ломицькому.
— Еге! — обізвався Ломицький.
— Чи поснідали? З старою Каралаєвою треба говорити, передніше добре поснідавши,— сказала Христина.— Що стара? Не хоче оддати за вас Марусю?
— Не хоче; не знаю, що й робити, що й почати,— обізвався Ломицький.
— Знаєте що? Викрадьте ви Марусю та їдьте до Кишинева та й повінчайтесь потаєнці. Нехай стара тут собі купається в морі. Ото буде парить парка, як ви вчините цю штуку! Крутитиметься, аж зверетениться й попару не знайде. Голубчику! Встругніть, будь ласка, їй цю штуку!
— Як же його таки викрасти дівчину та й повінчатись?
— Дуже просто! Адже й мене викрав у батька мій чоловік. І не викрав, а я сама втекла вночі в вікно, а він вхопив мене на коня та в своє село, а піп зараз-таки й повінчав. От і вся штука! Батько мій був багатий херсонський дідич і прелихий самодур. Він, либонь, гадав видати мене за старого якогось генерала або будлі-якого старого одеського банкіра. А я полюбила молодого і не дуже багатого сусіда дідича. Отак і ви зробіть, бо інакше не дістати вам Марусі, як свого ліктя зубами. І знаєте, що без цієї крадіжки не обійдеться!
Як же його таки-так викрасти? — спитав Ломицький.
— Змовитесь з Марусею, та в Одес, а з Одеса в Кишинів. От і вся штука!
— А як дізнається начальство? Ще втрачу службу… А поголоска піде…
Гей ви, м'яло! А хоч і дізнається? Ви ж не педагог, а урядник. На педагогові це б окошилось. "Казьонна палата" не потерпить од цього в своїй моралі. Йдіть та побалакайте з Марусею… та коли справа в вас піде до ладу, то дайте мені знати, сповістіть мені зараз. Як тільки та баба-яга кинеться вас доганяти верхом на кочерзі, я попрошу знайомого касира на станції, щоб він не дав білета в поїзд для Марти Кирилівни,— скаже, буцімто білети всі дочиста випродані. Нехай тоді гониться за вами, сівши верхи на кочергу або на помело.
— Гм… непогане діло, але трохи якось ніяково,— обізвався Ломицький.— Спробую ще легальні способи, а тоді…
— Йдіть пробуйте. Але я знаю, що легальною стежкою до доброго кінця не дійдете,— сказала Христина і розпрощалась з Ломицьким.
В той час Маруся, напившись з матір'ю чаю і поприбиравши з стола та впоравшись, сіла на канапі край вікна шити сорочку. Тонке полотно хвилями лежало на її колінах, спускалось додолу, падало на поміст. Вишитий червоними та чорними взірцями рукав прикрашував ті білі хмари полотна, як рум'янець прикрашує білі дівочі щоки.
Мати лежала на низькій турецькій софі, підклавши обидві руки під голову і простягнувши ноги. Вона, очевидячки, справляла турецький кейф. Її ліниві, ніби каламутні од сонноти, очі дивились на одчинене вікно. Через вікно манячів в повітрі хрест монастирської церкви. Кругом позолоченого хреста вилися білі та сизі голуби. На фоні неба, сизого од морської імли, білі голуби лисніли на сонці чистим блиском першого снігу. Каралаєва, неначе гаремна туркеня, зовсім зам'якинилась і, не маючи роботи, водила очима слідком за принадним летом голубів понад банею та хрестом. Вона позіхнула.
— Що це ти, Марусю, усе шиєш та шиєш? — обізвалась Каралаєва до дочки.— Ти б узяла яку цікаву книжку та прочитала будлі-що. Чогось мене бере нудьга. Коли б вже переїхати в місто, абощо.
— Коли ж, мамо, ніколи читати. Треба шити,— обізвалась Маруся.
— Чого це тобі так приспішилось? Чого це ти така спішна? Чи не думаєш ти часом іти заміж? — сказала мати.
— А хоч би й так! Чом же мені не вийти заміж? — сказала Маруся.
— І не думай, і в голові собі не покладай. Не мала клопоту, то матимеш. Надінеш ярмо на шию, то й будеш каятись цілий вік. Але буде каяття, а вороття не буде, як кажуть в приказці.
— Часом, мамо, і ярмо добре надіти. Я б це ярмо з охотою начепила,— сказала Маруся.— Мені здається, що з милим і ярмо — не ярмо.
— Авжеж! Гарні вони ті чоловіки до вінця, та й годі. А зараз-таки після вінця вони заспівають іншої. Викинь оту дурість з голови. Ти сама проповідуєш, що женщина повинна бути вольна, повинна сама на себе працювати. Служи до смерті, і до смерті будеш вольна, ні од кого незалежна, не будеш дивитись в руки якомусь там егоїстові, варварові.
— Я, мамо, й теперечки не зрікаюсь своїх поглядів. І чоловік буде працювати, і жінка повинна працювати,— сказала Маруся.
— Лучче працюй сама цілий вік. Чи ти ба! Як гарно білі голуби в’ються гірляндами кругом бані та золотого хреста,— наче про себе промовила Марта Кирилівна.
— Я од праці ніколи не одрікаюсь,— сказала Маруся.
— Женщина повинна сама на себе хліб заробляти… Дивись, Марусю, як химерно перевертаються та перекручуються білі волохаті перевертні-туркоти! Чи ти ба! Один чіпляється за самісінький вершечок хреста, та ніяк не вчепиться ніжками! О, праця святе діло! В ній і мораль, в ній спасіння моралі жіночої! Чи ти ба, як голуби обсіли хреста? Та самі з себе білі! Неначе змовились! Вийшов неначе хрест з білих голубів! Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Аж десять сіло на хресті! О, праця, свята праця! Працюй до смерті зо мною вкупі. Роби, небоже, то й бог поможе.