— Мені нічого й не треба. Я не візьму од вас ні шага! Маю клапоть батьківської землі, маю освіту, маю голову на плечах, і якось проживемо з Марусею на світі,— сказав Ломицький.
— Хіба ви не знайдете собі якої іншої в Одесі, чи в Кишиневі? Мало вам паннів, чи що? — спитала Марта Кирилівна.
— Мені нікого не потрібно, окрім вашої дочки. Я без неї не можу жити,— сказав Ломицький.
— Ви її не любите? Паничі женяться не по любові, а задля грошей! Ви усі дурисвіти. Коли є на світі честь, сумління, щира любов, то тільки в нас, а не в вас. Ви Марусі не любите,— репетувала Марта Кирилівна.
— Ба люблю!
— Ба ні! Чим же ви докажете, що її так дуже кохаєте?
— Чим же вам довести? Не скакати ж мені з оцієї кручі в море! — сказав Ломицький.
— Скакайте, то пойму віри,— сказала Марта Кирилівна.
— Але ж я собі скручу в'язи! — крикнув Ломицький.
— Скрутіть, то тоді пойму віри!
Ломицький почервонів. В йому прокинулось дрімавше завзяття. Його губи й ніздрі тремтіли, затрусились й руки. Він вийняв годинник і рвонув шнурок з шиї, одчинив одну деку, одломив і швирнув додолу, потім одломив другу і кинув додолу, потім брязнув годинником об камінь.
Годинник задзвенів і розсипався на шматочки.
— Отаке тепер в мене розбите серце! Ви потрощили і моє серце і не моє тільки, а ще й друге серце,— сказав Ломицький.
І гаряче кохання, і вередування старої розбуркали в йому дрімаючу енергію, розворушили пришиблені на цвіту нерви… Каралаєва витріщила очі; вона пойняла віри: енергія кохання серця, душі в такій буцім тихій людині невимовно її здивувала.
"Є на світі любов!" — подумала вона і схилила голову й задумалась. Ті думки полетіли далеко, вернулись в минувшість, в давню давнину…
Дух палкого кохання в молодих душах неначе повіяв на неї крилом, навіяв спомин про її давню, молоду любов. Вона згадала, як сама колись була молода, як їй було сімнадцять років. Надворі весна красна… Вечір в садку в Кишиневі… Вона гуляє в алеї з волоських горіхів. Поруч з нею молодий кучерявий Бичковський. Надворі тепло, тихо. Солодкий запашний дух акації тривожить наркотично нерви, дратує гаряче серце. Вони обоє щасливі, щасливі без міри, без кінця… Тому вже минуло двадцять два роки…
На Марту Кирилівну ніби повіяло пахощами тої весни, подихом того вечора, того щасливого часу молодості, як повіває дух поезії з прочитаної поеми.
"Батько зломив мою молоду волю… Оддав мене не за бідного та коханого, а за нелюба. А нелюб розвіяв половину моїх грошей, запагубив мій вік і сам помер. До смерті я не забуду тієї муки, яку вчинив мені батько,— думала Марта Кирилівна: зломив він мене, молоду, як вітер очеретину. І серце моє заниділо і зашкарубло, як суха очеретина; душа здерев'яніла… А яка я була б щаслива з ним! Як я його тоді любила! Казала я йому: втечімо од батька, повінчаймось, а він не послухав мене, побоявся. Нікчемна людина! Нікчемні вони усі!"
Каралаєва підвела голову. Її серце пом'якшало, як віск на сонці. Вона вже хотіла сказати дочці: йди, дочко, за того, кого вірно любиш, і будеш щаслива. Але вона згадала, що зостанеться в хаті одним одна, як палець, і її серце знов стало каменем: її натуриста егоїстична вдача переважила розсудливість й добрість.
— Мамо, ви боїтесь, що зостанетесь самі, як я вийду заміж, еге? — сказала Маруся, і її голос затрусивсь, і очі зайшли сльозами.— Будете жити з нами. Я буду служити вам, як наймичка; я догляджу вас на старості літ.
— Авжеж! — перебила мати.— Буду я дивитись вам в руки та сподіватись од вас ласки, як старець-прохач милостині. Не діждете цього од мене! І я люблю незалежність та самостійність, як і ти і твої молоді товаришки,— крикнула Марта Кирилівна.
— Де ж ваша логіка! — крикнув і собі Ломицький.— Хочете для себе самостійності, а для дочки її не попускаєте. Це ви не гаразд робите. Ви ламаєте її волю, розбиваєте її серце, не попускаєте для неї природного права самостійності, права серця.
— Це вже моє діло, а не ваше,— сказала сердито Марта Кирилівна.— Ваша логіка! Куди ж пак! Добре, що в вас, в мужчин, уся логіка в кулаках…
— А може, і в голові трошки,— обізвався Ломицький.
Він тільки махнув рукою, одійшов далеченько над кручу, згорнув руки і без надії втупив очі в далечінь моря. Маруся позбирала розбитий годинник, зав'язала в хусточку, сховала в кишеню й промовила: — Ці шматочки я сховаю на спомин про цей день, на пам'ятку про нашу щиру любов…
— Ховай, ховай! А все-таки твій Ломицький людина, як з клоччя батіг: насилу стало завзяття, щоб потрощити й розбити таку нікчемну річ, як оцей годинник… Мабуть, на цю вихватку він витратив усей запас завзятості, а на більше діло його вже не стане.
"Треба йому знов дати одкоша. Надісь не видержить: одчепиться! Дочка ще молода; через років три-чотири трапиться, може, кращий жених, ніж оцей приходько в Кишиневі, якийсь заволока… А тим часом… може, й я вийду заміж",— думала Марта Кирилівна.
Ломицький знов приступив до Марти Кирилівни.
— А все-таки дочки за вас не оддам! — крикнула Марта Кирилівна до Ломицького і схопилась з місця як опечена.— Цур вам, пек вам! Тільки мене дратуєте та збурюєте мій спокій. Втечу од вас хоч на той маяк, вилізу на самий вершечок та й запрусь.
Вона побігла втікати до маяка. Маруся й Ломицький стояли та сумно дивились їй услід. Марта Каралаєва пішла понад кручею і швидко сховалась між акаціями, що росли кругом маяка. Маруся стояла й плакала. Тільки що мати зайшла за акації, вона без сили опустилась на камінь. Для неї здавалось, ніби сонце на небі одразу погасло, ніби на море впала темна ніч. Думки замерли в голові, в душі похололо. Маруся впала на камінь, як прибита орлом птиця, котра сходить кров'ю, з котрої краплями виходить живоття. Ломицький стояв коло неї і сумними очима дивився на море,— дивився і нічого не бачив.
Довго вони мовчали. Ломицький опам'ятувався, підвів Марусю, взяв її під руку і повів до гостиниці.
Маруся почувала, що дуже розсердилась на матір перший раз на віку. Гнів її мішався з жалем та сльозами, як буває в душах дуже добрих, м'яких: вона і сердилась, і плакала, і почувала, що коло серця щось душить важке-важке, наче камінь. Таким гнівом з сльозами сердяться діти та дуже добрі на вдачу люди.