Скотт став повільно надівати кашкет; він щільно натягав його на голову, ніби то був середньовічний лицарський шолом.
Пікок узяв шкіряний стек і застебнув ремінь поверх добре скроєного похідного кітеля, розглядаючи при цьому Скотта уже доброзичливіше і з цікавістю.
— Ви не завжди були таким сухарем, Скотті. Раніше й у вас, бувало, помітиш смішинку.— Шкок знав, коли сталася зміна,— Ясно — і досі не можете забути отієї історії в Джало. Я знаю, як ви любили Пікерінга і своїх товаришів по загону.— Він похитав головою.— І мені все це далося нелегко. Але що сталося, того вже не поправиш,
— Це так,— погодився Скотт.
Він силкувався одігнати гнітючі думки. Але не міг перейти на легковажно-жартівливий тон — навіть заради того, щоб не показувати Пікоку своїх переживань. Надто свіжими були ті події в його пам'яті.
— От і гаразд. Дуже радий, що й ви зі мною згодні. Ми не можемо собі дозволити, щоб ця історія весь час нас розділяла. Подобається вам чи ні, але нам доведеться працювати з генералом Черчем, хоч ви і вважаєте його кривавим убивцею. Нічого ми не досягнемо, якщо не будемо ладнати один з одним. А я вже постараюся, щоб ми поладнали, треба тільки забути минуле. Заради вас самих...
— Ходімо, подивимось на ваших собак,— люб'язно мовив Скотт, але голос зрадив його: в ньому звучав протест. І посмішка, яка зібрала його обличчя в найхимер-ніші зморшки, була не дуже дружелюбною, бо все, що він робив і говорив, повертало його до болісних спогадів.
"Хамбер" з роздутими від спеки балонами помчав їх задушними осінніми вулицями Каїра, де свіжістю пахло тільки від англійських новобранців, які здивовано дивилися на відкриту штабну машину, коли та з жалібним стогоном одривала колеса від липкого асфальту. Двоє офіцерів, що мовчки сиділи позаду шофера, зовсім не цікавили їх.
Та й самі офіцери ще до ладу не знали, який інтерес вони являють один для одного.
— Собаки,— сказав Пікок, розглядаючи трьох цуценят, чисто викупаних, гладких, неприродно рожевих, як і всі щойно народжені, але мертвих,— ніколи не можуть дати людині справжнього задоволення. Чомусь з ними завжди щось та трапляється. То в них глисти, то вуха гнояться, а то, бач,— отаке. Мертві щенята. Просто не знаю, чому я з ними воловоджуся!
Проте не він, а Скотт дав Шейлі облизати свою руку. В очах у суки був сором. Вона відданим поглядом стежила за Пікоком, який, гидливо одійшовши назад, задумливо чухав потилицю своїм ремінним стеком.
Скотт пестливо погладжував собаці ніс.
— їй не можна більше мати щенят,— мовив грек Мітропулос, одганяючи знавіснілих від спеки мух і водночас загортаючи кожне цуценя в чисту газету й акуратно вкладаючи пакуночки у дротяну корзинку. Потім, наказавши хлопчикові-єгиптянину віднести цуценят геть, він пояснив:
— У ділянці тазу в неї якийсь наріст. І, розумієте, коли собака тужилась, щоб звільнитися від щеняти, вона просто ламала йому хребет... Розумієте, ось так...— і він жестом показав, як щось ламається.
— Хіба ви не бачили цього, коли перше щеня народилося мертве?
— Бачив, але що я міг зробити?
— Кесарів розтин. Ви що, не знаєте, як роблять таку операцію?
Мітропулос покірливо кивнув головою і пояснив:
— Я б занапастив собаку. Пологи вже почалися.
— Ну гаразд, тепер цим все одно не поможеш. Поставте її на ноги, та не здумайте знов напихати вашим паскудним місивом. Навіть якщо це дуже корисно. Воно смердить, потім і до собаки не підступишся. Якщо вже так необхідно, годуйте її ослятиною.
— Гаразд. Хай буде так. Адже собака ваша. Пікок розправив Шейлі Ьуха, кілька разів провів по
них пальцями, уникаючи вибачливих, присоромлених дотиків язика, буркнув: "Що ж, так і буде!"— зітхнув і дав Скотту знак іти за ним.
— Я ніби відчував, що станеться якась біда,— сказав він на порозі.
РОЗДІЛ 2
Полковник Пікок представив Скотта низенькому червонощокому генералові Черчу, в якого, як говорив Скотт, руки були по лікті в крові.
— Адже ви знаєте Скотті, сер,— веселий голос Пікока здавався жіночним і якимось страшенно невійськовим у присутності цієї суворої й рішучої людини.— Якщо пригадуєте, Скотт був єдиним з загону Пікерін-га, кому пощастило повернутись назад.
— Так, пригадую,— мовив кривавий Черч, незворушно кивнувши головою.
Скотт мовчки і за всіма правилами віддав честь. Руки один одному вони не подали.
— Сюди,— наказав генерал.
Вони зайшли до кімнати, де були розвішані карти. Генерал кинув сержантові:
— Можете йти!— Він відпустив свого ад'ютанта, сказавши, що той більше не потрібний.— Оцей сектор,— показав він Скотту розбиту на сектори карту Джало — Агейли.
— Знов якась метушня навколо Джало,— весело зауважив Пікок.
Скотт мовчки кивнув; його аж занудило, коли він побачив карту й почув назву цієї місцевості.
— Так,— підтвердив генерал.— Тільки цього разу треба бути обережнішими.
— Ну ще б пак!— з цинічним глузуванням погодився Скотт.
Та ніхто не дошукувався тут прихованого смислу слів.
— Не буду вам говорити, навіщо все і^е потрібне,— ні на що не зважаючи, без запинки й жодного виразу в голосі промовив генерал.— Ви повинні намітити трасу по цій дузі, придатну для тягачів, зручну, безпечну і пряму. Ясно вам, Скотт?
— Аякже. Ясно.
— Ми хочемо, щоб ви позначили дорогу настільки чітко, щоб по ній могли їздити навіть поодинокі вантажні машини без провідників. Але ставте розпізнавальні знаки так, щоб їх одразу не розгадав супротивник. Оскільки нині ця частина пустелі майже на двісті миль углиб зайнята ворогом, вам потрібна легенда, чому ви там опинилися. Інакше кажучи: якщо вас викриють або ж захоплять у полон, ви повинні знайти пояснення тому, що ви там робите. Конче треба обманути ворога, це вам зрозуміло?
Скотт кивнув. Він уже здогадувався, що буде далі.
— Для цього ми домовилися, щоб повітряні сили дали нам один "харрікейн", в якому поки що немає особливої потреби; він зробить вимушену посадку десь у цьому районі. Га? Що ви сказали?
— Нічого, сер.
""Харрікейн"? Ач куди загнув!" Такого навіть Скотт не чекав.
— Ми маємо пілота-француза, який знає місцевість. Він гадає, що зможе дістатися пішки до того кам'яного стовпа, якого склав Пікерінг, а ви прихопите його з собою на зворотному шляху. Він уже раз побував там, зробивши справжню вимушену посадку. Тому наш вибір і зупинився на ньому. Тепер він зробить удавано вимушену посадку поблизу нафтових цистерн у Джало. Це за добрих п'ятдесят миль від найближчого шосе та й взагалі будь-яких комунікацій. А коли німці вас виявлять, вони подумають, що ви розшукуєте "харрікейн". Адже він приземлиться без пошкоджень і буде вартий того, щоб його рятували. Ну, приміром так, як ви колись вихопили ото^ч> "лізандера" !. Літак, якщо це буде можливо, треба врятувати. Ясно?